Риболовля

— Агов, мала, а йди-но до нас, зігріємось разом.

І перший заржав, як кінь.

—  Не очікував, що тут така рибка водиться.

Гиготнув другий, і вони почали оточувати її.

Слідів не було, а отже прийшли з того берега — встигла подумати вона…

Пухкий сніг рипів під ногами, вітер завивав і хвистав по розпашілому обличчю морозними батогами, по чорному небу стрімголов неслися важкі хмари — насувалася заметіль, і потрібно було якнайшвидше з цим покінчити, аби нічна хуртовина назавжди стерла всі сліди.

Швидкі, але впевнені рухи, жодного тремору, пальці спритно справлялись з ґудзиками, блискавками та іншими застібками — верхній одяг був нарешті стягнений і звалений на купу. Потім почувся глухий удар із вологим чваканням. Ще один. Ще. Довелося роздягтися, аби не замаститися, і теплі бризки ляпали на голу шкіру. По білому сніговому полотні повільно поповзла темна тягуча пляма і торкнулась босої ступні — нічого, змиється. Не даремними були усі ті ранкові обливання льодяною водою, та й адреналін розжарював, як літня спека.

Знову почувся удар, потім глухий хрускіт, ніби зламалася товста гілляка. Вечірня пітьма зафарбувала обриси світу товстим чорним маркером, затерши все навколо до нечіткої тіні, і можна було припустити, що хтось рубав дерево: ось гостре лезо вдаряє по міцному стовбуру, розколюючи його; ось повільно крехтить гілка, ніби її намагаються відкрутити від основи, а потім глухо хряскає, коли розриваються останні волокна. Такі прості, але оманливі звуки.

Ще удар: тепер м’який, тягучий. Знову чвакання, шкіру рясно окропило в’язкою шрапнеллю, у ніздрі вдарив різкий неприємний запах — черево розкрилось, немов троянда, оголюючи ніжні пелюстки-нутрощі і вивільняючи солодкаво-нудотний аромат. Важке дихання вибухало клубами молочної пари, миттєво танучи в крижаному повітрі. Усе робилося без слів, хоча дуже хотілося вилаятись.

На черзі була голова, яка дивилась у небесну далечінь закляклими, заскленими тонкою морозною плівкою очима. Обличчя було гарним, з правильними рисами, і на якусь мить стало навіть сумно — таку красу втрачено… Та вже наступної секунди сильний удар обухом сокири перетворив молоде лице на огидне місиво.

Виявилось, що з головою впоратись найважче:  лезо застрягало у злегка підмороженій плоті та жорсткій кістці, руки вже втомились, а кожен удар відлунював у м’язах колючим болем — на завтра точно мучитиме крепатура. Мертве тіло пручалось, як могло, але коли останній фрагмент був відділений від тулуба, воно вже не було схожим на людське — відразлива безформна маса з пошматованого, понівеченого м’яса та розпанаханих тельбухів.

Із другим тілом все повторилося точнісінько так само.

На зиму масив повністю вимирав, бо дачний кооператив, бо далеко від міста, бо немає інфраструктури. Та з іншого боку то був рай, втілення дитячої мрії — така собі зимова робінзонада: будинок в кінці вулиці понад річкою, природа, самотність. А оскільки власної свердловини у хаті не було, то воду доводилось брати з річки, і якщо сильні морози сковували швидку течію міцним льодовим панциром, освіжати ополонку потрібно було щодня. Тією самою сокирою. Та доросле людське тіло не пролізло б у невеликий отвір цілим шматком…

Одна за одною обрубані кінцівки губилися у глибокій воді, від них вже не віяло теплом та життям. Коли людські рештки зникли під товщею криги, дійшла черга до речей та одягу — усе в ополонку. Якою б не була спокуса, нічого собі не залишати, щоб ніяких зачіпок, в жодному разі. Чорна вода ненажерливо проковтнула все, і залишилось тільки прибрати кров навколо ополонки. Зішкребти сніг, потім верхній шар льоду, змити свіжою водою усе в річку. Тепер ретельно обмити кров з себе — ось і моржування стало в пригоді. Одягтись. Затим почулося полегшене, задоволене зітхання.

Як далеко течія встигне віднести розкраяні спогади, допоки не скресне крига? Ці спотворені пазли, що колись складали одне ціле під назвою людина, загубляться на сотні кілометрів, і їх вже ніколи не зібрати докупи.

Навіщо вони полізли до неї? За що хотіли скривдити? Їй просто довелося. Знову.

Вона набрала два відра свіжої води, в одне заглибила сокиру: залізо ще уважно вичистить мийними засобами, а топорище піде у пічку. Рукавички, просякнуті кров’ю, також доведеться спалити — шкода, це були улюблені.

Неспішно, насолоджуючись шаленством стихії та величчю природи, повернулась додому, випила велику чашку гарячого чаю та лягла спати. А за вікном все дужче й дужче біснувалась завірюха, назавжди ховаючи страшні криваві таємниці та укриваючи землю м’якою білосніжною ковдрою.