Стрім

Мої пальці жадібно вгризаються у прохолодну, піддатливу землю, вигрібаючи грудки одну за одною. Вільною рукою я вожу пінпоїнтером по дну ями. Прилад заходиться вібрацією, повідомляючи: ціль саме тут.

— Дорогі глядачі, сьогодні я у селі Тетерів біля кургану і, як завжди, у п’ятницю ввечері я на копі, — кажу, намагаючись перекричати азартне биття власного серця. — Нагадую: лайки, реакції та коментарі дуже допомагають просуванню каналу!

На периферії зору помічаю, як на екрані смартфона, закріпленого на штативі, проносяться захоплені повідомлення. Метал намацую майже одразу. Важкий амулет на товстому ланцюгу, холодний настільки, ніби його щойно дістали з криги. Я змахую землю і протягую знахідку до телефону.

— Ну як вам здобич?

Чат вибухає:

ІМБА

ПРОКЛЯТИЙ ЛУТ

ОДЯГАЙ, НЕ СЦИ

Я не витримую — коротким рухом струшую залишки ґрунту і, підкорюючись дивному імпульсу, застібаю знахідку на шиї. Екран телефону пливе перед очима. Світ навколо ніби захлинається тишею, і лише крякання ворони долинає з-за крони самотнього дерева.

ЕЙ, ТИ ЗАВИС, — пишуть глядачі.

Я шукаю очима штатив, але не знаходжу його. Курган зник.

Сіре небо. Бруд. Сморід лайна, крові та диму. І люди. Сотні людей рубають одне одного серед розмоклого поля. Хтось горлає, підбираючи залишки щелепи. Чоловік із коротким передсмертним криком падає на землю біля моїх ніг.

Намагаюся встати на ще закляклих ногах, упираючись рукою у вологу землю. Підношу долоню до обличчя і помічаю кров. Я чую хлюпання та кректання за спиною і від страху стою паралізований, не спроможний повернутися. Звук уже біля самого вуха, і закривавлена рука тягне мене за собою, сильно стискаючи плече.

З горла виривається верескливий крик, зовсім не схожий на мій голос, і в цей момент мене помічає один із воїнів. Його гола шкіра повністю вкрита багнюкою та бризками крові, а меч блищить на сонці — з леза стікає свіжа кров. Він дивиться на мій одяг, на кросівки, на куртку — і кричить:

— Ай мерт.

Меч входить мені в живіт. Дивлюся вниз і не розумію, що це за сірі «мотузки» обвиваються і звисають із розрізу, чому кров така тепла й густа, виливається просто на ноги. А в голові думка: добре, що за нею не видно, як я обмочився, як сечовий міхур не витримує і струмінь проривається, стікаючи гарячими потоками по стегнах.

Намацую руками власні тельбухи, щільні та слизькі, сподіваючись запхнути їх назад у живіт. Одна кишка розривається, обмазуючи мої пальці не до кінця перетравленим обідом. Я розрізняю залишки баварської сосиски та хліба, що плавають у сірому слизу.

На моніторі телефону розриває чат:

ЩО ЗА ГРИМ?

ЯК ТИ ЦЕ ЗРОБИВ?!

Воїн сміється, штовхає мене у бруд і зрізає скальп. Біль такий, ніби на голову ллють розпечену лаву. Я намагаюся провалитися у вічний сон, але амулет на грудях починає пульсувати червоним світлом. І я залишаюся живим.

Звуки мечів затихають. Воїни швидко втомлюються — якихось десять хвилин, і найслабші вибувають із гри.

— Атар адез! — вигукує вождь.

Ті, у кого вистачило сил вціліти, стягують тіла в одну купу, не розбираючи, чи є серед них живі, і з гучним тріском кидають їх у багаття. Слабкі крики швидко гаснуть, і у вогні можна розрізнити обриси чорніючих тіл. Ось чоловік намагається в'ялою рукою вхопитися за повітря, встигає скрикнути — і полум’я поглинає його обличчя. Щоки плавляться, наче парафінові, від жару починають витікати очі. Ніби мироточива ікона виплакала всі соки.

Воїни регочуть, знімаючи штани, мочаться у вогонь. Десятки струменів спрямовуються у цей імпровізований пам’ятник божеству війни. Воїн бере мене під пахви й тягне до багаття.

Мене пронизує приголомшливий біль. Під шкірою скипає кров, вона не витримує і лопається, оголюючи сало та м’ясо, що шкварчить на вогні. З горла вириваються слабкі хрипи, приглушені гулом полум’я.

Здається, всі нервові закінчення згоріли, і мозок від шоку перестав відчувати біль. Несподівано яскраво я починаю бачити, що вогонь робить із моїм тілом. Сон затягується, думаю я, і лише відчуваю вібрації кулона, який залишився десь там, у реальності.

На екрані продовжують летіти повідомлення:

ТА ЛАДНО, ЦЕ РЕАЛ?

КРАЩИЙ ХОРОР-СТРІМ РОКУ!

Я відчуваю своє справжнє тіло.

Воно стоїть посеред поля біля кургану. Нерухомо. Із широко розплющеними скляними очима. І повільно горить.

На екрані скаженим потоком несуться вогники. Стрім триває вже добу. Збулася мрія — перша сотня тисяч підписників.