Дитяча дурість

Свист гальм трусонув вулицю.

– Заїбали ганяти на тих електросамокатах! – почув я, заплющуючи очі. Моє тіло розпласталося на асфальті в неприродній позі. Навколо розповзалася кров. Поодаль лежав самокат. Колесо ще крутилося. Поруч розпачливо кричала жінка.

***

Одного разу таке вже було. Я ліз до сусідського алабая, мені було років з дванадцять. Пригадую, мама купу разів казала:

– Досить його дразнити. Ти бачив яка в нього пащека? Ковтне тебе, а ти і не помітиш.

Насправді все я помітив. Коли він відгриз мою руку і підкинув, як в мультиках, я був при тямі. Так само було, коли зуби вгризлися в мій бік, де мало б бути що? Печінка? Певне печінка. І коли око вибив ударом лапи – на це теж важко було не звернути уваги. А от другого алабая я і справді не помітив.

Неочікувано наді мною з’явилася ще одна пащека, зубаска й слинява, і вгризлася в обличчя. Пригадую, як завищав, не стільки з болю, скільки з переляку. Й врешті настала темрява. Щоправда ненадовго.

Мама була права: він справді проковтнув мене. Тільки от помер я не одразу, а змушений був спостерігати за тим, як голова тріскає, наче стиглий кавун. Як мозок перетворюється в сіро-білу масу та бризкає разом з кров’ю собаці в горлянку. Як шматок черепної кістки забивається в зуби і пес завиває від болю. Ну а що він думав, поласує дитиною, і без побічок?  

Тоді моя свідомість разом з залишками мозку ковзнула прозорою трубкою, прошмигнула в травну систему. Шлунок алабая був справді мерзенним. То тут, то там плавали шматки плоті й кісток, ніби це був не орган, а повноцінний океан з островами. На якусь мить навіть здалося, що всі ці рештки не могли мені належати, я ж бо був геть крихітний. Але шлунковий сік вирував, острови м’якли. Вкривалися дірками, рвалися на прожилки й розкладалися на частини. Я морщився, мене нудило, дарма, що тоді був вже лише напівзогнлими залишками мозку.

Раптом червоно-жовтий киплячий океан труснуло. Мене накрило хвилею шлункового соку. Ймовірно, собаки зцепилися в моє тіло: руку чи ногу. Кожен намагався урвати собі більший шматок. Ще з мить мене накривало хвилями, я намагався гребсти, тоді розставив руки і мене поволі почало опускати на дно. Врешті залишки мозку, які тримали свідомість, остаточно розчинилися і я знайшов спочинок.

***

– Скільки разів казала не водитися з тою компанією, – пригадую як мама кричала на мене, а я відмахувався, мовляв, та шо може статися. Але доля вона така, весела жінка, тому й цього разу мама була права.

Тільки от вона не хотіла, щоб я курити почав чи там, не знаю, алкоголь вживати безконтрольно, натомість закінчилося все ще гірше, ніж з алабаями. Накачали мене якоюсь фігнею, вирубили, а прокинувся я в сумці. Тільки голова моя залишилася ціла-ціліська, обережно складена на дрібно пошматовані рештки тіла. Ховали мене, звісно, в закритій труні. А що мозок був не пошкоджений, довелося довго чекати на забуття.

Немає нічого гіршого за фантомний біль розкладання кісток й залишок плоті. Воно ж бо не так швидко відбувається, як від кислоти, а триває поволі-поволі. Хіба може живність всіляка мучить сильніше. Спочатку з’являються черви, з’їдають очі, пролазять крізь жилки в м’язах. Тоді мухи. Вони лазять, дзижчать, лишають своє лайно, вгризаються зубками в залишки шкіри, плодяться безконтрольно. Хочеться підняти руку, зігнати їх, та тіло вже не слухається. Тіло шалено свербить, болить, дере. Волосся росте, закриває очиці, залазить до рота, геть в горло, і я вже не можу бачити, лише сиджу і чекаю. Чекаю…

***

Цього разу треба було просто не кататися на самокаті. Бляха, це було так просто. Не пити миючих засобів – не буде опіків стравоходу. Не займатися сексом без презерватива – ніякого сифілісу. Не пхати пальці в м’ясорубку – ви чули як кістки хрускають? Не дратувати корів – без коментарів. Не лізти до собаки і не тусити з сатаністами. Всі ці висновки я зробив з минулих життів, то якого чорта я не зміг просто нормально проїхатися самокатом? Носи шолом!

Заплющуючи очі, я чув матюки водія. Тоді навздогін ще пролунало сльозливе та розпачливе:

– А я казала тобі не виїздити на дорогу!

Було боляче, тхнуло металом. Та на губах зрадницьки розповзлася посмішка. Казала, кожного разу правильно казала. Нічого мене життя не вчить.