Возз'єднання

На екранчику невеличка дупастенька жіночка плигає на капот буса, несамовито репетуючи: поверніть мого чоловіка, поверніть мого чоловіка, віддайте його, віддайте…

Хлопці схвально кивають, усміхаються з розумінням. Документи, подані на отримання виплат зниклого безвісти, копію судового рішення про оголошення померлим, вмотивованого потребою оформлення одноразової допомоги, вже перегорнуті, перечитані — і перекладені до стоса виконаних. Зрештою, зосталися формальності.

— Так, — каже капітан, закурюючи термоядерний самосад. — Цього дійсно можна вже й повернути.

Вони смолять квапливо, але старанно, затягуючись глибоко і часто.

Тоді заходять на склад. Втискаються у повітря, навпіл змішане зі смородом тухлятини і гнилизни, проходять вздовж стелажів, дістають пронумерований цинковий ящик і мовчки, хекаючи та кавкаючи, тягнуть до буса. Місто невелике, їхати, на щастя, недовго. А всередині стоїть міцнющий сопух від попередніх дембелів.

 Зупинившись біля потрібного будинку, вони віддихуються, знову курять, мружачись на балкон третього поверху. Не так уже й високо: іноді доводиться працювати і на двадцятих. Виволікши ящик, відчиняють, змахуючи сльози від запаху, кріплять мотузки до брезентового згортка і хутенько деруться вгору стіною. Вилізши до балкона, обережно виставляють скло і втягують нагору демобілізованого.

— Брат колись казав, — сопе молодший, натягаючи маску на обличчя, — раніше багатьох не вертали. Доводилося йти, дивитися в очі і казати: вибачте, але так і так… загинув, не повернеться… Жах! Отак жили люди, жили — і втратити? Я би гребонувся чердаком, я вам кажу!

Хтось стенає плечами. Потім вони заходять всередину. Двоє підходять до жіночки, що спить на ліжку, закинувши руки за голову. Це так люб’язно, що хтось аж зітхає замиловано. Чи, може, ковтає ще трошки більш-менш свіжого повітря. Тоді хапають її за зап’ястки і щиколотки. Тримають міцно, поки фельдшер обережно вводить перші три препарати. Вправний він у них, та й рука набита: прокинувшись, жінка вже не може закричати, зв’язки гранично розслаблені, вона лише сипить, та й то неголосно.

Тоді її перевертають на бік, вводять інші препарати і роблять надрізи на шиї, вздовж хребта, на ребрах і сідницях. Судячи з судомних шарпань, жінка налякана і нітрохи не потішена. Тому капітан урочисто кладе на ліжко сувій, розрізає брезент і звільняє демобілізованого. Жінка роззявляє рота і старається волати, попри все.

— Доводимо до вашого відома, що ваші звернення розглянуті в установленому порядку і вирішені позитивно. Враховуючи, що до сьогоднішнього дня стан демобілізованого Орлика не відповідав стандартам узвичаєного життя цивільної особи… ну, не визрів він тоді ще, розумієш, дівчинко?! Не готовий іще був! Зате зараз! Гля, який же красень!

Жінка волає без жодного звуку. Може, зомліла би, але фельдшер робить нові й нові надрізи вздовж задньої поверхні плечей, стегон та гомілок. Патрулю стає трохи легше дихати: свіжа кров перебиває нудотний дух гнилі. Наостанок фельдшер робить глибокі проколи обабіч хребта і просилює крізь плоть тоненькі ланцюжки з вологостійкого сплаву. Жінка волає без звуку, не розуміючи, як вона досі не зваріювала. І навіть не сконала. Це якесь чорне і лихе диво.

— На нулі важко, дівчинко, — терпляче каже капітан. — Так важко, що не кожен готовий повернутися до буденного і нудного будня «на гражданці». Але тепер він цілком готовий. Тепер він може по праву повернутися до твого життя і ви вже ніколи не розлучитеся одне з одним, навіть не бійся!

Тепер стає трошки складніше: доводить дбайливо пришивати грубими і тоншими нитками руки до рук, а ноги до ніг. Хребет демобілізованого так само обвивають ланцюжками і зрештою міцно притягують спину до спини.

Сморід стає нестерпним, але жіночка не може вимкнутися, а команда вже трошки звикли.

— Ви отримали всі належні виплати, включно з першим траншем із п’ятнадцяти мільйонів… — каже капітан, читаючи з блокнота. Іноді від сопуху крутиться голова, тож ліпше мати шпаргалку. — Але завдяки Закону про повернення кожного, можете їх не повертати. Бронювання у готелі на Майорці, однак, довелося скасувати, а контракт на купівлю будинку призупинити. Ми вважаємо, що спершу вам треба заново звикнути одне до одного. Іспанія почекає, чи не так?

Труп ворушить щелепою і виразно зітхає. Жінка шарпається і мовчки кричить.

— Це ж було не так вже й страшно, еге ж? — примирливо каже капітан, ласкаво торкаючись Зінчиної щоки. — Не так уже й страшно було чекати, поки він повернеться з війни, га? Знаю, шо ні. Бо найстрашніше завжди починається, коли вони звідтам повертаються, дівчинко. Саме тоді.