Вороняча Курчатина
– Допоможи мені з домашкою.
– Га? У вас ше є домашка? – тато недовірливо поглянув на мене з-за плеча, намагаючись зрозуміти, чи не клянчу я так чергових «пару гривнів», і знову втупився в комп’ютер.
– Ага. З фізики.
Він ще гмикнув, поклацав пальцем по мишці – явно розмірковував чи може краще буде далі погратися в переставляння кольорового каміння на екрані – тоді здався.
Ми сиділи за журнальним столиком у вітальні. Тато сів на диван, я ж примостилася на кухонному стільчику. Він двічі перечитав задачу, яку мені ніяк не вдавалося вирішити, уважно зміряв мене поглядом і врешті протягнув:
– І шо тут не розуміти?
– Та якось… нічого?
Його ця відповідь не влаштувала. Тато почав пояснювати. З кожним незрозумілим словом, яке виривалося з його рота, моя голова слабшала. Як у тих мультиках різні знаки, символи і поняття крутилися в мене-ошелешеної над головою: атоми, маси, об’єми, метал, напівпровідник, напів-шо?
– Агов, – кулак з гуркотом бехнувся об дубовий столик, – ти мене слухаєш?
– Ага – промимрила, а сама відкинулася на спинку стільця, відчуваючи ніби зараз от-от перетворюся в калюжку. Тільки й чула на фоні як він говорив, говорив і говорив, як нав’язлива муха.
Дззззз. Десь віддалено:
«Ти шо, взагалі дурепа? Сюда дивися»
Дзззззззз. По голові прилітає зошитом:
«Ну як можна цього не розуміти?»
Дззззззззз. Бем! Знову кулак по столі. Дивно, як стіл це витримує.
«Срань господня, ну шо за дитина»
Моїми щоками течуть сльози. І раптом взагалі виявляється я вже довго щось намагаюся відповісти, пояснюю, але з рота вириваються гортанні звуки, якесь булькання. Тато починає волати, а я знову відчуваю як починаю розтікатися в калюжку.
Відкидаюся на спинку стільця. Руки простягнуті вздовж. Сльози змінюються кров’ю. Все тіло обм’якає. Голова обм’якає. Очі перетворюються в кров’яну жижу, течуть по щоках, тоді скрапують на підлогу, і знову стають очима. Тепер я бачу кімнату з різних боків. Цікавееезно. О улюблений ведмідь під шафою, це тут ти загубився? Одне око підскакує, котиться туди, назбирує на слизову оболонку пил, до нього чіпляється довга чорна волосина, я гиджуся, але воно далі лізе під шафу. Інше вже на підвіконнику і намагається вискочити у вікно – його хапає птах і несе світ за очі. Мені боляче бути у дзьобі, але який же прекрасний світ!
Руки вивертає. Вони стають важкими, хапаються за ніжки стільчика, напружуються так, що з мого рота виривається крик – а той крик тягне за собою шлунок, як от у равликів, і той вивалюється назовні, звисає, як крихітна боксерська грушка, наповнена вчорашнім борщем – врешті суглоби викручуються, руки падають на підлогу. Зуби судомно стискаються від болю. Шлунок з усім його вмістом вивалюється на підлогу і котиться кудись в сторону кухні.
Піді мною калюжка. Я стаю цією калюжкою, нарешті вдається розслабитися. З мене лишається лише шкіра – кров залила килим, перетворилася в метал. Чортові метали і напівпровідники!
Десь на фоні чутно батьків гнівний крик. Невже мені ще й влетить за те, що я замастила ковра? До сраки, невже він не бачить, що я більше не можу? Хочеться вхопитися цими руками йому за шию і щосили стиснути, але я перестаю їх відчувати. Права рука вилазить на поличку, починає скидати книги, клянуся, що вона верещить, вібрує струнами м’язів, хоча я вчила біологію і знаю, що вона так робити не може.
Інша рука губиться десь від моєї свідомості, вона залазить в шафу з швейним приладдям. Вона більше не моя. Моя тільки ось ця шкіра, кров, нутрощі, лайно. Моє слизьке око, яке кружляє там під шафою навколо ведмедя, збираючи пил і волосся. Моє інше око, яке вже висохло і зсохлося, а птах ще не зміг донести його до гнізда. Мій шлунок на кухні, а от рука… рука не моя.
Треба зібратися до купи. Не можна бути калюжкою. Треба… зібратися… докупи.
Раптом все починає відновлюватися. Органи мої набирають сили, тіло стає цілісним. Як же приємно! В одній руці шоколад, от що здатне привести до тями!
Туман в голові розвіюється і я вжахаюся. Переді мною налякані очі тата. В ніс вдаряє металевий запах крові. Липка кров на моєму обличчі та тілі. В його закам’янілих пальцях так і застигнув зошит з фізики. А з шиї стирчать старі мамині швейні ножиці.
– Ну шо… за… дитина, – хрипить. Очі його тьмяніють.
