Приречена Зима

Любов завжди казала, що старший син народився з очима янгола. Андрій був тихий, лагідний, слухняний. Навіть коли в хаті закінчувалося борошно, він посміхався матері так, ніби голод був грою. Молодший, Богдан, кричав від самого народження. Він плакав ночами, гриз дерев’яні краї ліжка, бив брата кулаками й дивився на матір із темною, дорослою ненавистю.

Після війни село спорожніло. Люди міняли обручки на кістки для бульйону, сушили траву, їли собак. Чоловік Люби не повернувся з фронту, і вона мусила годувати малих сама. Вдень ходила до лісу, шукаючи бодай якісь їстівні корінці, а вночі слухала, як Богдан скиглить від голоду. Андрій мовчав. Саме це вона любила в ньому найбільше.

Одного ранку Любов прокинулася від дивного звуку. Богдан сидів біля печі й обгризав щурячу голову. Рубінова кров текла йому по пальцях, але він не зважав. Мружився у блаженній посмішці та жадібно причмокував губами. Андрій дивився на брата широко відкритими очима.

— Він смердить, мамо, — прошепотів Андрій. — Як гниль.

Марта не відповіла, бо не була впевнена, кого має на увазі старший: щура чи меншого брата. 

Увечері вона помітила, що Богдан знову лупцює брата. Не через іграшку чи їжу. Просто так. Малий, регочучи, товк Андрія кулаками по маківці та спині. Старший, сховавши лице в долонях, тихо скавчав у кутку.

Тієї ночі Любов довго сиділа за столом, свердлила очима кухонний ніж із тріснутою ручкою. За стіною важко кашляв Андрій. Богдан голосно й жадібно сопів увісні, ніби хотів забрати собі повітря.

Любов більше не зволікала. Зранку вона розбудила малого й повела за ягодами до лісу.

Зима по волі наближалася до кінця. Сніг брудними клаптями лежав між деревами. Богдан постійно канючив, що голодний. Роздратована Люба дедалі міцніше стискала малого за руку. В якусь мить Богдан засичав від болю, але мама не відпустила. 

Дійшовши до старої мисливської ями, вона зупинилася:

— Поглянь. Там унизу щось є. Напевно, заєць втрапив.

Схвильований хлопчик нахилився вперед. Любов міцно заплющила очі та штовхнула сина. Серце стиснулось від короткого скрику та глухого удару. Потім настала тиша, така глибока, що в жінки задзвеніло у вухах.

Додому Любов повернулася сама. Андрій сидів біля печі, закутаний у стару ковдру.

— А де Богдан? — спитав він.

Любов поставила на стіл важкий скривавлений мішок. 

— Пішов, — знизила вона плечима. 

Цього вечора на Андрія вперше за довгі тижні чекала вечеря. З печі линув п’янкий аромат м’яса та духмяних корінців. Андрій їв повільно, обережно пережовуючи кожен шматок та обсмоктуючи кістки. Любов не їла. М’ясо липло до горла, мов тепла глина, а у роті відчувався настирливий металічний присмак.

— Смачно, — усміхнувся хлопчик. — Це зайчатина?

Мама кивнула.

Андрій заснув ситим та майже щасливим. Люба сиділа поруч і гладила його русяве волосся. Спати вона не могла. Раптом щось тихо постукало у двері.

Жінка завмерла. Звук повторився. Став чітким та терплячим.

Вона підійшла до дверей, але не відчинила.

— Мамо, — прошепотіло з темряви. — Мені холодно.

Голос Богдана був хрипкий і вогкий, ніби наповнений землею.

Жінка притисла руки до рота і відступила назад, але не озвалася.

— Ти відпустила мене, мам.

Щось наполегливо шкреблося деревину.

Андрій прокинувся й сонно підвів голову.

— Хто там?

Любов темтіла. Під двері повільно просочувалася темна рідина, а повітря наповнилось солодкувато-вологим амбре гниття.

Андрій несподівано усміхнувся.

— Мамо, Богдан повернувся і теж хоче їсти.

Мама не відповіла, міцніше притиснула до грудей та спробувала вкласти спати. 

Стук не припинявся до світанку. Змінювався від слабкого, майже невловимого шкряботіння до впевненого і ритмічного грюкання. Андрій більше не стулив очей. Його худі сірі пальці стискали ковдру.

— Мам, чому ти не пускаєш його? Більше не любиш?

Вона любила. Обох. Мовчки стискала кухонного ножа, хоча розуміла, що метал не допоможе.

На світанку стукіт урвався. Загавкав пес. З димарів потягнувся димок. Любов визирнула у вікно.

Біля дверей нікого не було. Калюжа сухої крові вкрилася лусочками. Серед них виразно виділялись сліди босих дитячих ніжок.

Андрій ніжно стиснув маму в обіймах:

— Богдан нас ніколи не залишить, так?

І Любов несподівано зрозуміла, що боїться не мертвого сина, а того, як спокійно усміхається до неї Андрій.

Увечері хлопчик попросив добавки. Любов відмовила. Андрій засміявся, хижо провів язиком по губах, і поглянув на маму так само, як колись Богдан. За дверима знову почулося шкряботіння. Улюблений братик прийшов.