Скарабей

В «АТБ» яскраво, в «АТБ» сухо, в «АТБ» грає музика, крізь яку майже й не чутно, що ще триває тривога. Ще краще, що на поличках повно їдла, яке можна помацати, понюхати, уважно піднести до носа, вдаючи, ніби читаєш дрібний шрифт…

І на хвильку знову почуватися спроможним. Людиною з роботою. Людиною з платнею.

Людиною зі сніданком, криво усміхнувшись, думає Андрій. І з вечерею. Приміром, з бутербродами з отаким кав’ярчиком. Він дивиться крізь скляну стінку з етикеткою «Ікра червона». Зітхає і ставить слоїчок на місце… але слоїчок залишається у долоні, немовби не самому Андрію війнуло ностальгією.

Випроставши пальці, Андрій пробує струснути слоїчок, уже трохи гидуючи: ніколи не любив липких продуктів. Тягнеться, щоб допомогти іншою рукою, але спиняє проста і логічна думка: якщо ця фігня липка, то вишмарую обидві руки за раз. І він обережно зішкрібає слоїчок об край бортика з цінами. Але шкіра — верхній шар — зічесується разом із слоїчком.

Якусь хвильку він відчуває завелике полегшення, щоб зауважити на слоїчку майже прозорий налиплий шар. Біль у долоні, з якої здерто верхній шар шкіри, теж з’являється не зразу.

Вже за два дні, з новеньким айфоном про, виходить дещо гірше. До скотинячої залізяки шкіра Андрія прилипла надійніше, видерлася добрячим клаптиком — і прийшлося перебинтовувати носовиком, а тоді дозволити продавчині дістати аптечку… Що вгодно, аби вона не зразу побачила на товарі клапоть людської шкіри!

До п’ятниці він уже розумів, що річ не у клеєві. Не все підряд прилипало до нього, чи то він прилипав не до всього підряд. Лише до того, що дуже сподобалося, наче від душі одриваєш…

У п’ятницю він узяв із собою пляшчину з олією, якою час до часу мастив долоні. Це допомагало: за цілий день він не прилипнув ні до чого, ціною масних слідів, лайки і позирків… ну, і жир стирався чомусь надзвичайно хутко. Чи, може, всотувався, хтозна.

Якби він ходив зі змащеними руками на роботу, було би значно гірше, думав Андрій упевнено. Сходжу до лікаря, знайдемо, у чому причина, і вилікуюся, думав Андрій менш упевнено. Це не може бути назавжди, думав Андрій геть без жодної певності.

Олія закінчилася близько третьої.

Якраз у кнайпі.

Звідтам він вийшов прожогом, притримуючи рукою клубок із синюватого айфона, люксового з виду гаманця, пляшки «Метакси», двох перснів і годинника. Крику за спиною не чув, кроків тим паче. Можливо, у кнайпі люди трошки більш розслаблені. Можливо, за тиждень цієї халепи він став обачнішим і спритнішим.

З часом він перестав боротися і заодно з’ясував, що може потрошку відпускати приклеєне додолу і не тягнути, перехнябившись як стара кляча, а просто котити перед собою. Якщо не робити різких рухів і не сподіватися відірвати повністю, можна не залишати на склеєних докупи трофеях шматки шкіри.

З Оксаною вони зіткнулися у ліфті: котити кулю прилиплого сходами стало вже заважко. Андрій дивився у сміхотливі карі очі і раптом усвідомив, що запросто віддав би їй геть усе, що мав, і не вважав би себе в програші.

— Не хочеш кав’яру? — геть недолуго бемкнув він. Але Оксана лише сміялася… і таки погодилася зайти.

Андрій віддав їй практично все, з полегшенням відпускаючи налипле, а потім потягнувся губами, пальцями… і все вийшло бездоганно, чудесно, невимовно солодко для обох.

Прокинувшись уночі, він дивився на Оксану і радів, радів своєму зціленню, і цьому вечорові, і поверненню до життя. Якби не вона, подумав Андрій розніжено, пестячи пальцями дівоче волосся, і подумав: не можу її втратити, це було б жахливо! Саме в ту мить волосся потяглося за рукою. Він смикнувся, але потягнув увесь скальп, слідом повела головою ще сонна Оксана, зойкнувши з несподіванки. І Андрій знову упав на ліжко, опиняючись близько-близько всім голим тілом.

— Не можна прив’язуватися до речей, — каже Андрій уже вранці. Він підводиться з ліжка, іде до ванної, довго вивчає себе в дзеркалі. Шкіра Оксани покриває його не повністю, та й прилипла навиворіт, ще й сочиться кров’ю, досі сочиться кров’ю… але так набагато краще.

Він визирає у кімнату, на знову зліплену докупи кулю всякого добра. Згори на ній звивається, слабко скімлячи, жінка без шкіри.

— Прив’язуватися має сенсі лише до живих, — підбадьорює її Андрій, киває та іде в душ.

Коли нарешті прив’яжешся до живої людини, важливо добряче відмивати її шкіру.