Бронь

— Я приніс, — прокашлявся Савка і потрусив наплічником. Наплічник зашарпався, заскімлив, заверещав придушено і жалібно. — Все, як домовлялися. Приніс!

Білетер спокійно подивився на Савку, наче на причмеленого. Стенув плечима і затягнувся цигаркою. Мав дивовижно рівні, чисті, доглянуті пальці як на гробаря. Надзвичайно… довгі пальці, зауважив Савка, здригнувшись. Пальці виділялися світлими плямами у тіні, якою парк запинав уже всю площу, лавочки і перехняблену альтанку.

— Забирайте, — вже значно розгубленіше сказав Савка, нащось озирнувшись. — Усіх забирайте і… і я пішов?

— Та нашо вони мені? — помовчавши, спитав білетер. Відкашлявся, сплюнув слиз. — Шо б там не обісралося… ну, воно мені ні на шо не треба.

Стало тихо. Навіть наплічник принишк і припинив борсатися. Може, здохли, занепокоївся краєм думки Савка, було б геть недоречно. Це ж викуп, чи як? І, якщо про це мова, дійсно: як?

— Ви казали…

Білетер підвів погляд і дивився просто в зіниці хлопцю. Підбадьорливо змахнув вільною долонею: давай, мовляв, доказуй!

— Ви сказали, що моє життя викупить лише кров! Чітко сказали: два літра! Я приніс… їх тут вісім штук, буде два літра, я точно знаю!

— Казав, — зітхнув білетер. Широко позіхнув, недбало прикрившись долонею і цигаркою. Криво всміхнувся. — А де кров?

Савка заліз рукою в наплічник, смикнувся, відчувши чиїсь дрібні зуби на пальці. Вхопив котрогось кота, витягнув, труснув, тримаючи за карк. Кіт горлав, звиваючись.

— Тут не менше літра!

— Це кіт, довбню, — сухо сказав білетер. — Обісцяний. Крові я не бачу. Броні ти теж не побачиш. Все чесно. Пиляй звідсіля, не займай мені часу.

— У ньому кров! — зойкнув Савка, шкодуючи цілих двох днів, змарнованих на ловитву котів і щенят. Міг би… втім, він сам не знав, що — міг би? Далі ховатися від патрулів і чекати, коли черговий залп «Граду» накриє? Або налетить дрон? Або нагодяться котрісь із мародерів та приб’ють, підозрюючи, що він неспроста тут сидить?

— Я, синку, — вже зло сказав білетер, — шось тут сиджу, сиджу, вже жопу застудив сидячи, а крові шось так і не бачу. Триндюк ти, треба думати. Пензлюй звідси, поки я тобі твою кров не показав.

Савка завмер. Потім запхав кота в наплічник і дістав з бокової кишені колія.

Білетер усміхнувся привітніше.

— Мудро! — схвально і поважно виголосив, а тоді позіхнув знову, вже не криючись. Савка завмер, дивлячись у рота, у ряди і ряди гострих трикутних зубів. Насамкінець їх облизнув товстий ліловий роздвоєний язик, що дістав ледь не до борлака.

Ніж у Савчиній руці задрижав ніби й сам собою.

— Не ховай, — зжалився білетер. — Ніж — воно прісно і не дуже цікаво, але для початку згодиться. Для початку.

— Я… — бекнув Савка. — Їх… Але… Як же…

— Так же, — сказав білетер нудьгуючи. Закурив знову, нахилився, підняв щось із плитки, підніс до очей, та й заходився щось майструвати з оптоволокна. Цього добра останнім часом набралося скрізь до греця і трішки. — Втім, можеш і не їх. Байдуже, кого саме. Можеш — себе. Два літра є два літра. В тобі… — короткий лихий сміх. — …п’ять, а скоріше, шість.

Савка крутнувся і кинувся геть з альтанки.

— І всі шість виллються на нулі, — сказав білетер. Здалеку, але чутно так, ніби стояв поруч. — Або протухнуть всередині трупа. Буде трошки жаль, нє?

Савка заціпенів. Повільно пішов назад. Повільно дістав кота, повільно прив’язав за лапи до стовпців альтанки. Повільно підніс лезо до горлянки, стежачи, щоб звірок більше не кусався. Білетер кахикнув і підказав. Савка розрізав шкуру вздовж лап, струшуючи кров, що пульсувала гаряче і липко, струшуючи сечу і послід, що побігли хутром вздовж хвоста. Потім, вже не розуміючи, чи щось чує від білетера, чи керує ножем сам, став відпилювати хвіст, тоді маленькі зап’ястки з безпомічними пазурями. Розітнув живота і потягнув за кишки, зачудовано вгадуючи, коли ж коту заціпить. Заціпило, як вибрав другу легеню, після шлунка і тонких пасем сизих кишок.

Ніч, здавалося, ніколи не закінчиться, але третій цуцик був уже останнім. Савка опустив руки і мовчки дивився на трупи, ковтаючи тишу, як трунок. Раптом зрозумів, що світає.

— Навіть трошечки більше, ніж два, — сказав білетер. — Добре. Маєш свою бронь, гарантія!

Савка повернув голову:

— Я ще обіцяв спитати… у мене ж тут брат ще…

— Сорок літрів, — сказав білетер. І, спіймавши погляд Савки, широко обвів рукою селище, над димарями якого один за одним підіймалися ранкові димки.