Вічний сад

Залитий сонячним світлом удень меморіальний парк «Вічний сад» скидався на рекламний буклет: щасливі сім’ї прогулювалися доріжками, діти бігали поміж клумб, а біля входу висів банер з усміхненими людьми похилого віку та спонукальним написом: «Живіть у наших деревах!».

Після запуску державної програми «екологічного поховання» роботи в парку вистачало, тож Мартин охоче влаштувався сюди доглядачем, бо зарплату обіцяли достойну. А за вечірні й нічні — ще й гарну доплату.

Він заступив на нічну зміну ще засвітла. Одягнув помаранчевий жилет, натягнув рукавички й повільно покотив тачку алеєю поміж молодих дерев з металевими табличками з іменами померлих і датами їхнього «переродження».

У повітрі висів солодкавий запах вогкої землі, прілого листя й чогось затхлого, схожого на сире м’ясо, яке надто довго пролежало в пакеті. Мартин намагався дихати ротом і якнайшвидше позбирати розкидане відвідувачами сміття, але що глибше заходив у парк, то дужче йому здавалося, ніби дерева навколо не листям шарудять, а плескають сотнями язиків.

Біля сьомої алеї щось м’яко гупнуло об асфальт просто перед його ногами.

Мартин здригнувся з несподіванки — на стежці лежало людське серце. Лискуче й вологе, мовби щойно вирізане з чиїхось грудей, і від нього тягнулися довгі судини, схожі на черв’яків. Мартин кілька секунд просто тупився в людський орган, намагаючись втямити, що бачить, аж раптом серце скоротилося з голосним чваканням.

Він різко відступив й насторожено огледівся. Власне серце, здавалося, саме зараз вискочить з грудей і ляпне кривавою купкою біля того, що на землі.

Якось в парку миттю зовсім стемніло. Між гілками молодої грушки щось ворухнулося. Він вийняв тремтячими руками з кишені ліхтарик і ввімкнув.

Спершу він сприйняв це за плоди. Та промінь ліхтаря вихопив бліду, аж синю, людську шкіру, клапті сплутаного волосся й пальці, які повільно посмикувалися серед листя, ніби їх ворушив слабкий вітер. На нижній гілці висіло людське обличчя без очей, напівзаросле тонкою корою, і його рот беззвучно відкривався та закривався.

До горла Мартина підступила блювота. Він судомно ковтнув.

— Ти чого став? У тебе там усе нормально? — гарикнув раптом охоронець з рації в нагрудній кишені так, що Мартин аж підскочив.

Він хотів було відповісти, що ні, не нормально, що тут коїться якась чортівня, але тієї миті над головою лунко затріщало, ніби ламалися сухі гілки, і на землю та йому на голову посипалися зуби. Він панічно струшував їх із себе, поки вони стрибали по ньому та асфальту, вкриваючи все навколо дрібним білим градом, а потім на килим із зубів шльопнулася людська легеня, потім ще одна й ще одна. Вони повільно роздулися й випустили повітря з таким писком, що Мартину заклало вуха.

І тоді він побіг. Полишивши все: тачку, пакети зі сміттям, здоровий глузд, бо він явно мчав кудись не туди, зовсім не розбираючи дороги. А дерева довкола нахилялися ближче, тягнулися до нього гілками. Він розмахував руками, відбивався від них. Світло ліхтаря ковзало по стовбурах, і він то тут, то там помічав людські частини: десь проступали груди й животи, десь виднівся ряд довгих язиків, а одне дерево сильно здригалося — усередині щось жваво метушилося.

Під ногами затріщало, і ґрунт перед Мартином надувся горбом. З-під нього висунулися людські черепи. Брудні, вкриті напівзогнилою плоттю, вони зачепилися за поверхню щелепами й одразу ж поповзли до його ноги, тягнучи за собою хребти, як змії.

Мартин закричав і кинувся вбік, але перечепився через щось слизьке та впав у траву. Ліхтар викотився з рук, і промінь світла вихопив з темряви десятки людських органів, розкиданих поміж клумб, мов перестиглі плоди.

Серця плямкали та пирскали чорною кров’ю. Роти та шлунки плювалися жовчю й кислотою. З-під землі вилазили напівзітлілі кінцівки, виструнчувалися й, розмахуючи шмаками м’язів, що відділилися від кісток, кидалися навсібіч, мовби не дотанцювали останній танок перед смертю своїх хазяїв.

Кишки слизьким гадюччям звивалися поміж трав, намотувалися на таблички з іменами мерців гидотними серпантинами.

Одне око, заплиле глаукомою, лежало просто біля обличчя Мартина й мовби намагалося його роздивитися.

Ураз геть усі дерева навколо затремтіли.

Кора на стовбурі старезної липи навпроти з тріском розійшлася, відкриваючи темну, як бездонна горлянка, порожнину, звідки просто на Мартина вальнула смердюча трупна рідина разом з жовчю й кров’ю.

А тоді та горлянка гаркнула:

— Ми — не компост!