М'ясник

О п’ятій ранку я вже на місці.

Чоботи липнуть до підлоги — вчорашня кров не відмивається повністю, просочується в бетон, стає його частиною. Я давно перестав це помічати. Як перестав звертати увагу запах — той густий, залізний, трохи солодкий запах, що осідає на язику та не йде навіть після чищення зубів. Жінка каже, що я приношу його додому. Може, й так.

Перша — корова. Велика, руда, з білою плямою між очима. Вона входить у бокс спокійно — вони завжди тут спокійні, не знаю чому. Може, запах паралізує. Може, просто втома після дороги. Я беру пістолет для оглушення, притискаю до лоба — до білої плями — і натискаю.

Звук, наче лопнув кавун.

Вона падає. Ноги ще смикаються — рефлекс, нічого більше. Я підвішую її за задні ноги, беру ніж і роблю розріз на шиї. Кров іде відразу — темна, гаряча, пахне міддю і чимось глибшим. Вона б’є в піддон під тиском серця, яке ще не знає, що вже все скінчилося. Серце — дурний орган. Працює за інерцією.

Я чекаю.

Потім починається робота.

Шкіра знімається важче, ніж думають люди. Це не знімати панчоху. Це — боротьба, це — тягнути й різати одночасно, відшаровувати плоть від плоті. Під шкірою — жовтий жир, його завжди більше, ніж очікуєш. Потім м’язи — темно-червоні, майже фіолетові в деяких місцях, волокнисті, живі на вигляд навіть зараз. Я розрізаю черево та виймаю нутрощі — вони падають у піддон з важким вологим звуком, парують на холодному повітрі. Кишки довші, ніж здається. Шлунок щільний, теплий, пахне перетравленою травою й чимось кислим.

На дванадцятій корові того дня я зрозумів, що думаю про сусіда.

Він третій тиждень паркує машину на моєму місці. Маленький чоловічок з маленькими очима, який ніколи не дивиться в обличчя. Я думав про нього, поки виймав печінку — велику, темно-бордову, ще гарячу. Тримав її в руках і думав: у людини вона приблизно такого самого розміру. Може, трохи менша.

Я поклав печінку в піддон.

Узяв наступний ніж.

До обіду — вісімнадцять туш. Руки болять від плечей до кінчиків пальців. Під нігтями — темне, не відмивається. Колега Василь їсть бутерброд з ковбасою просто біля підвісної туші — він тут дванадцять років, йому все одно. Я теж їм. Хліб із салом. Сало біле, щільне, нагадує підшкірний жир, який я знімав зранку.

Я жую і думаю: різниця менша, ніж вважають.

Ввечері я мию інструменти. Ножі, пилки, гаки — все під гарячу воду. Кров розчиняється погано: потрібна щітка, потрібен тиск. Я люблю цей ритуал. Чистий інструмент — це повага до роботи.

Додому йду пішки. Повз будинок сусіда.

Його машина знову на моєму місці.

Я зупиняюсь. Дивлюся на неї довго. Думаю, як легко знайти потрібну вену на шиї — після вісімнадцяти туш це вже рефлекс, руки самі знають, куди сягати. Думаю, скільки важить людина порівняно з коровою. Менше. Набагато менше.

Я йду додому.

Миюся довго, до червоності шкіри.

Я лягаю спати. Руки ще пам’ятають рухи. Пальці трохи стискаються самі. Завтра о п’ятій — знову на місці. Я думаю: людина легша за корову.