Підвал

Я не знаю, скільки днів минуло.

Тут немає світла — тільки труби під стелею та вода всередині них. Вона десь тече над головою, важко, глухо, ніби весь будинок повільно перетравлює щось живе.

Зап’ястків я більше не відчуваю. Спочатку дріт різав шкіру за кожного руху — гарячий біль пульсував, здавалося, руки повільно перепилювали тупою пилкою. Я смикалась, і дріт впивався глибше. Шкіра лопала й відшаровувалася тонкими мокрими смугами. Потім він дістався нервів. Тепер нічого. Тільки інколи чую, як капає з пальців.

Першого дня він зрізав праве вухо. Спочатку довго тримав мене за волосся й дихав у шию. Спокійно. Рівно. Так дихають люди, які миють посуд або чистять картоплю — без емоцій, без злості, просто виконують звичну роботу.

Потім ніж увійшов під вухо.

Я пам’ятаю звук краще за біль. Вологий хруст. Мов розрізають хрящі сирого курячого крила.

Кров бризнула йому на руки й губи. Він навіть не здригнувся. Просто дивився, як вона тече мені на груди.

Вухо він поклав у кишеню. І пішов.

Я висіла ще кілька годин і відчувала, як кров повільно згортається на шкірі. Вона ставала кіркою на шиї, на ключицях, між грудьми. Я ковтала — скоринка тріскала.

Він приходить навмання. Я вже не можу сказати, коли саме.

Іноді приносить їжу. Для себе.

Одного разу яблуко. Іншого — бутерброд з ковбасою. Він жує повільно, сидячи навпроти мене на старому ящику, і дивиться не в очі — нижче. На груди. На живіт. На ноги. Я давно повністю гола — одяг він здер одразу разом з білизною.

Після кожного разу він перев’язує мене. Акуратно промиває рани, притискає марлю, коле щось у плече. Одного разу я відчула запах спирту. Іншого — йоду.

Він завжди зупиняє кров. Акуратно. Наче боїться зламати дорогу річ.

 Підводиться раптово й іде, голосно грюкнувши дверима та клацнувши замками.

Потім — ніготь. Акуратно. Плоскогубцями.

Я не знала, що людина може кричати так довго.

Далі — два пальці на нозі. Він працював маленькою пилкою, і я відчувала вібрацію в кістці раніше, ніж біль доходив до голови. Коли кістка тріснула — я виблювала просто на себе.

Він сказав:

— Ось.

Наче показував фокус.

Потім поклав пальці в банку.

У нього багато банок. Вони стоять на полиці вздовж стіни.

Спочатку я не дивилась туди. Тепер дивлюся постійно.

У мутній жовтуватій рідині плавають шматки людей. Пальці. Язики. Щось схоже на соски. Одне око.

Око дивиться крізь скло просто на мене — каламутне, розбухле, мовби досі живе.

На деяких банках були імена й дати. Одна дата була надто недавня.

Тоді я зрозуміла, що підвал не почався з мене. І, мабуть, не закінчиться теж.

Біль не зникає. Він просто стає більшим за слова. Тіло починає існувати окремо від тебе. Воно сіпається, блює, мочиться під себе, захлинається криком — а ти дивишся на це ніби здалеку.

Підлога піді мною чорна. Бетон просочився кров’ю, блювотою, сечею.

Коли він іноді опускає мене вниз, підошви липнуть до підлоги. Верхній шар підсох і стягнувся темною кіркою, але під ним досі м’яке й вогко.

Коли він ходить — підошви відлипають від бетону з тихим чваканням. Наче хтось жує.

Я думаю про дивне.

Про кота. Про те, що не вимкнула праску. Про маму, яка, мабуть, ще телефонує.

Про власні зуби.

Їх теж стало менше. Він витягував їх повільно, по одному, чимось схожим на стоматологічні щипці. Я чула тихий хруст у щелепі раніше, ніж огортав біль.

Іноді зуб не піддавався одразу. Тоді він розхитував його довше. Терпляче. Майже ніжно.

Тепер язик постійно знаходить порожні місця в яснах.

Пальці лівої руки більше не рухаються. Я дивлюсь на них і не впізнаю. Нігтів нема. Подушечки роздерті. Середній палець висить під дивним кутом — кістка тріснула десь посередині. Шкіра навколо набрякла й потемніла. Мабуть, починається гниття.

Від мене тхне, як від сирого м’яса, забутого в теплі.

Іноді я думаю, що вже померла. Але мертві не відчувають такої сильної спраги.

Я чую кроки на сходах. Важкі. Рівні. Без поспіху.

Він ніколи не поспішає.

Я заплющую очі. Намагаюсь думати про кота. Сподіваюсь, він не їстиме квіти. Його потім рве. Я чую, як він миє руки за дверима. Довго. Ретельно. Кроки зупиняються.

Клацає замок. І я згадую — сьогодні він ще не забрав нічого з обличчя.