Сусід

Запах з’явився в понеділок.

Я думав — сміття. У нас в під’їзді завжди щось: то хтось залишить пакет біля дверей, то не донесе до смітника. Я відчинив вікно, постояв біля нього хвилину — не допомогло. Закрив і забув.

У середу запах вчувався вже в коридорі. Густіший. Солодкуватий, з гнилим півтоном — як від м’яса, яке забули в теплі на кілька днів. Я подивився на двері сусідської квартири — сімнадцята, навпроти моєї. Там жив чоловік, я не знав його імені. Бачив кілька разів — сірий, тихий, завжди дивився в підлогу. Ніколи не вітався.

Я натиснув на дзвінок. Тиша. Ще раз. Нічого.

У четвер запах просочився крізь мої стіни. Я телефонував у ЖЕК, вони сказали: прийдуть. Не прийшли. Телефонував ще раз — зайнято. Сусідка з дев’ятнадцятої сказала, що теж чує, уже три дні, що, напевно, він помер там сам. 

— Старі люди вмирають самотньо, — сказала вона й перехрестилася.

У п’ятницю я не міг їсти. Запах змінився — поглибшав, поважчав, тепер до нього домішалося щось хімічне, різке, що щипало очі в коридорі. Я притискав рушник до обличчя, виходячи з квартири.

У неділю вранці викликав поліцію.

Вони прийшли вдвох: високий, кістлявий, з прищем на підборідді, і низький, із животом, що вилазив з-під форми. Постояли біля дверей, понюхали повітря, переглянулися. Той, що з животом, сказав у рацію: 

— Потрібен інструмент, — і пішов.

За двадцять хвилин повернувся з фомкою. Двері відчинили швидко — одним ударом по замку. Запах ударив як фізична сила.

Звичайна квартира: коридор, вішалка з курткою, взуття рядком. Але підлога в коридорі була мокра. Темна волога пляма розпливалася з кімнати — повільно, рівно, ніби щось витікало.

Ми пройшли до кімнати.

Він лежав на ліжку. Або те, що від нього лишилося, бо людина і те, що я побачив, — це різні речі.

Серпень. Зачинена квартира. Тиждень.

Шкіра на руках потемніла та здулася — великими бульбашками, наповненими рідиною, що колихалися від найменшого руху повітря. У деяких місцях вони вже лопнули, шкіра відшарувалася, оголивши темно-бордове місиво вже не м’язів — вологе й блискуче. Живіт розбухнув від газів, що виробляли бактерії всередині, — напружений, як барабан, майже прозорий, із зеленуватим відтінком там, де шкіра натяглася до межі. І під цією плівкою — рух. Не метафора. Реальний рух — хвилями, повільно, безперервно. Личинки. Мухи відклали яйця в перші години — в очі, у рот, у ніздрі — і за тиждень те, що вилупилося, уже прогризло все м’яке й тепер шукало виходу. Подекуди шкіра здіймалася й опадала в ритмі, непритаманному живому диханню.

Кістлявий вже не повертався — я чув, як він блює в коридорі, довго й надривно, з перервами. Животатий мовчки дивився. Я стояв поруч.

Потім живіт лопнув.

Не гучно — тихіше, ніж очікуєш. Глухий вологий звук, ніби надавили перестиглий помідор долонею. І одразу — запах. Новий, набагато гірший. Концентрований газ із кишок, сірководень і щось солодке й важке, що фізично осідало на язику і в горлі як речовина. Я відчув, як шлунок підійшов догори раніше, ніж встиг щось зробити. Притиснув руку до рота — пізно. Блювота приснула крізь пальці, гаряча, кисла, потекла зап’ястком, закрапала на підлогу.

З розриву точилася темна рідина — розтікалася простирадлом і капала з ліжка. Й одночасно — вони. Спершу личинки — білі, сліпі — посипалися з розриву, мов крупа з розірваного мішка. А потім тисячі мух — хмарою розлетілися по кімнаті за секунду. Народились там і заповнили все — стіни, стелю, нас. Плуталися у волоссі, залітали у вуха. Одна залізла в ніздрю, і я не міг закричати через зайнятий блювотою рот.

Ми кинулися геть.

Двері зачинили. Стояли в коридорі — я, животатий, кістлявий, білий як папір, сусідка з дев’ятнадцятої, яка вийшла на шум. Усі мовчали. З-під дверей сімнадцятої повільно витікала темна рідина. І мухи — одна за одною виповзали крізь замкову щілину.

Сусідка перехрестилася знову.

Я подивився на свої руки. На них сиділо кілька мух — спокійно, наче на своєму місці. Їхні лапки були легкі. Майже ніжні. Я не міг їх струсити. Просто дивився. Одна повільно переповзла на зап’ястя. Інша — до ліктя. Вони звідти. Вони були частиною того, що я бачив. Я відчув, як одна торкнулася губ.