Притомлений Лиходій
У великому дерев’яному приміщенні мешкав маленький краб-скрипаль з великою правою клешнею. Віднедавна вона втратила цінність, оскільки на верхній гак кінцівки наступила моторошна істота. Відтоптала, не оминувши й око на тонкій стеблинці. Одноокий і покалічений, він забився в шпарину між дошками та нишком спостерігав за натовпом небезпечних товстунів, вишукуючи кривдника. А величезні створіння незграбно хиталися. Гойдали довгими рогатими головами і голосно стукали м’ясистими ногами по дерев’яній підлозі. Дивились чорними байдужими очима та ревіли, здіймаючи галас в тісному приміщенні.
Усе затремтіло. Істоти волали, завалювалися одна на одну, шарпали стіни волохатими тілами, але все одно намагалися встати. І стояли, навіть коли почала прибувати вода. Краб-скрипаль визирав одним оком з-за мушлі і бачив, як усе навколо похилилося. Як створіння падали на коліна, билися рогами, збивалися в купу, але все одно піднімалися, щоб покірно померти. Лише коли вода піднялася до стелі, товсті туші почали смикатися, немов ошпарені. Шарпали твердими гострими ногами, борсалися, допоки знову не настав спокій. З широких ніздрів випурхували останні міхурі повітря, що збиралися під балками і вмить просочувалися між дощок.
У воді, немов зграйки планктону, вільно плавало розпорошене теплими хвилями гівно. Краб-скрипаль боязко виліз зі схованки і почав жадібно їсти. Він не зводив ока з істот, поки другою, маленькою клешнею безупинно заштовхував їжу до мандибул. Раптом відтопчуть останнє око? Давно не бачив настільки багато смакоти в одному місці, але все одно насторожено спостерігав за нерухомими тілами. Деякі лежали внизу доверху ногами, а деякі вільно крутилися в товщі води поміж власним кишковим місивом.
Але за якийсь час створіння почали змінюватися. Чорні очі зблідли, немов у дохлої риби. Приміщення наче стискалося — волохаті тіла збільшувалися, а в роззявлених пащах сновигали маленькі рибки. Істоти кружляли, терлися в балки і між собою, здираючи клапті волохатої шкіри. Вода помітно мутнішала, забарвлюючись червоно-коричневими соками з глибин розкритих ротів та полущених спин.
Сіро-зелені животи швидко роздувалися. Під залишками шерсті, що вільно гойдалася на світлі зі шпарин, товстим павутинням виступали багряні сітки. Тіснішав простір попри те, що кожна до останньої істота піднялася до балок під стелею. На підлозі нікого не залишилося. Внизу стало так просторо, що краб-скрипаль міг навіть відшукати втрачене око, якби тільки не був зайнятий безперервним поїданням розмоклих частинок гнилої шкіри. Їв і їв сподіваючись, що палець на клешні таки відросте.
Крізь щільну товщу води лунав напружений тріск. Одна з істот роздулася настільки, що розмокла шкіра не витримала й розірвалася. Зі шпарини на череві струменем вирвалось каламутне місиво, випускаючи в мутну воду хмару з сизого жиру, чорної крові і теплого гною. Бліді петлі кишкок розповзлися під тушою, наче сонні вугрі. Рибки азартно заметушилися, хапаючи в’ялі нитки з розм’яклих країв, але швидко зникли під завісою солодкої юшки.
Поживний осад кружляв густим туманом, поглинаючи усе навколо: випнуті великі очі, затверділі висолоплені язики в розкритих зубатих пащах, задубілі ноги й подерті стіни навколо. Під натягнутою шкірою істот щось немов перекочувалося, а іноді туші раптово здригалися, випускаючи новостворені міхурі смердючого газу. Краб-скрипаль тупотів підлогою й навпомацки збирав поживу, яка безперервно сипалася на нього щедрим осадом. Дзвінка тиша наповнювалася дерев’яним скреготом, раптовим рокотом й глухим бурчанням, що ширилось протяжним відлунням далеко за стіни й закликало все більше морських мешканців на трапезу.
Вода повільно спадала, забираючи з собою присмак смерті. Мутна течія зникала в шпаринах, фільтруючи грудки жовтого жиру. Палець не відріс, око не з’явилося, скільки б чужих очей не з’їв краб-скрипаль. На підлозі знову тісно. Ледь встиг втекти. Невдовзі їжі знову стане обмаль і він вишукуватиме залишки лусочок гнилої шкіри у рідній шпарині, куди їх позаносить втікаючою водою.
Покаліченого, але нагодованого краба ніхто не згадає. Ніхто й не знатиме про його існування. Лише говоритимуть про диво на початку Першої світової війни. Про судно, потоплене біля берегів Індії німецьким крейсером SMS Emden. Те, яке самостійно повернулося на поверхню через кілька днів. Його тримали тридцять волячих туш, роздутих гниттям.
