Літній душ

Літнє сонце безжально шпарить плечі під тонкими лямками майки. Між лопаток повзе цівка поту. Набігалася на вулиці. Сховатися б в кімнаті зі збіркою детективів.

– Куди зібралася? 

Голос бабці зупиняє мене коло дверей дачного будинку. 

– Я сто разів тобі казала, – продовжує вона, піджавши губи. – Поки не скупаєшся – в дім ні ногою.

Бабця злазить з драбини біля літнього душу, тримаючи шланг.

– Але ж, – тихо кажу я. – Ти щойно набрала воду, вона буде холодною. Я вже ввечері…

– Ти що! – бабця кривиться, ковзає по мені поглядом.  – Подивися тільки на себе!

Я зітхаю. Щоки спалахують жаром.

Покірно скидаю шльопанці і залізаю в літній душ. Стопи торкаються дерев’яних дошок. Навіть в таку спеку вони сирі. Смердить гниллю. Задвигаю душову шторку. Вона біла, на ній чітко видно, як розповзаються болотяно-чорні крапки плісняви. Плісняву видно й на дошках хвилястого сірого шиферу, який слугує стінами. 

Не люблю літній душ. Навіть в таку спеку. Але треба. Роздягаюся. Прокладка переповнена кров’ю і на трусах розповзлися темно-червоні плями. Кривлюся й повертаю ручку. 

З лійки хлеще холодна вода. Здригаюся. З-під щілини між дошками виповзає сірий слимак. Брррр. Відсовуюся від нього в інший куток душу. Роззираюся. Чорт, немає олов’яної миски. Туди вони не можуть пролізти. Виповзає ще один слимак. Прямо біля моєї стопи.

Хочу вибігти. Але помічаю, як по внутрішній стороні стегна повзе чорний згусток крові. Щоки печуть від сорому.

«Фу! Ну ти й нечупара! – кричить мені бабця, побачивши краплю крові на шортах. – Не смій показуватися нікому в такому вигляді!»

Рвучко тру сліди крові, але тече нова. Чорт… Боковим зором бачу, що слимаків більшає.

«З нормальними людьми таке не трапляється», – так і чую голос бабці в своїй голові. 

Щось вологе торкається стопи. Хочеться закричати. Крик застрягає у горлі. «Не верещи». Слимаки повзуть по ногах. Чвак-чвак – залишають після себе липкий слід. Під горло підступає кисла грудка. Не можу змусити себе торкнутися їх, щоб прогнати. Тупочу ногами, але вони не відліпають, повзуть вище. Вода капає мені на голову, заливає очі. 

«Чому ти завжди така?» – риторично питає бабця, виразно підіймаючи брови. 

Слимаки повзуть по животу. Деякі присмоктуються до шкіри. Пече. Деякі повзуть далі, до грудей. А нові тим часом заповзають знизу. Їх так багато. Їх нескінченно багато. Дивлюся на шторку. Тонка занавіска відділяє мене від сонячного дня. Чую, як бабуся сапає поряд з душем. Ні, не можу в такому вигляді показатися. Мене обліпили зі всіх сторін ці гади. Як гидко. Яка я гидка.

«З тебе толку, як з козла молока» – каже бабця, коли в мене не виходить ідеально замести підлогу.

З розмаху хапаю в жменю слимаків на животі. Вони відриваються. З частиною моєї шкіри. Чорт! Дере. Відкривається сире пульсуюче м’ясо. З відкритих ран кров змішується з водою і стікає по ногах рожевими потоками. Все стало гірше. Я тепер ще огидніша.

«Ти все тільки псуєш», – постійно докидає бабця.

Один слимак повзе обличчям. Хутко присмоктується до внутрішньої сторони нижньої повіки. В очах темніє. Підкошуються коліна. У голові гуде. Я присідаю і, скрутившись, лягаю на підлогу. Прямо на слизьку вологу масу слимаків. Вони поглинають мене з ніг до голови. Байдуже. Вже байдуже. Холодна вода з душу хлеще і хлеще. Потрапляє в ніс, в очі. Байдуже. 

«Не драматизуй, – холодно б сказала бабця, – це не кінець світу».

По мені повзає нескінчена лавина слимаків. Вони вкривають мене як ковдра. Це майже приємно. Хоч комусь я потрібна. 

Мене затягують слизом знову і знову. Я зіщулююся. Зігнуті в колінах ноги прилипають до живота. Пальці міцно склеюються між собою, ніби облилася суперклєєм. Слимаки присмоктуються до мене з усіх сторін, витягують з мене соки. Кістки втрачають форму й течуть під шкірою. Тіло стає драглями. Мене запечатують слизом і стискають. Шкіра перестає тримати тіло – воно просідає всередину себе, як порожній мішок.

Провалююся між гнилими дошками і падаю вниз. Тут сиро. Стає тихо. Навіть в голові. Нарешті тихо. Я просто лежу в коконі зі слизу. Навколо – тьма-тьмуща слимаків. Вони мовчазно ворушать вусиками до мене. Це мій справжній дім.

Одного дня я потягуюся. З мене злітає кокон. Тепер моє тіло правильне – слизьке, холодне, з вусиками на голові. 

Між дошками просочуються краплі води. Слимаки повзуть до дошок. Я теж. 

Бабцю, я так чекала зустрічі з тобою.