Доня

Я повільно надрізав долоню однієї із жінок, аби розпалити доньчину жагу.

Крап-крап-крап. 

Декілька краплинок крові окропило підлогу тісного підвалу.

— Хто моя дівчинка? Хто моє прекрасне янголятко?

Її крива посмішка стала неприродно широкою. 

Кілька рядів гострих зубів зблиснули у світлі старої лампочки.

Мала підійшла до одного зі своїх подарунків. Злизала цівку крові своїм довгим, змієвидним язичком.

Зв’язані по рукам і ногам, із кляпами у ротах, ті двоє нещасних могли лише стогнати й мугикати, доки її довгі, пазуристі пальці танцювали оголеними тілами вгору і вниз. 

Один поріз. Два порізи. Трошки глибше, трошки ширше, трошки вужче.

Мала любила гратися із дарунками подовгу, насолоджуючись кожною миттю. Нам всім варто було б повчитись такій залученості в улюблену справу.

— Хто ж ще любитиме тебе, коли я відійду в інший світ? — гладжу по голівці свою дівчинку, доки вона розтинає низ живота одній із бранок, аби вигризти матку. Чомусь вона любить їх особливо сильно. Можливо, згадує смак матки її рідної матері. Своєї першої поживи на цьому світі.

— Всі бачать в тобі чудовисько, — мала вириває матку з живота жінки і на радощах закидує її до рота цілком, прицмокуючи від задоволення.

— Тільки татко лишився з тобою, — доня сильніше вгризається в тіло жінки, заковтує кишки, розтинає м’язи і лиже язичком печінку. 

— Ми одні у цілому світі…

Бачу, як інша жінка тремтить, її рани кровоточать, але життя ще жеврітиме в ній, коли донечка закінчить із першою.

— Сьогодні я маю сказати тобі дещо важливе, — сльози покотились самі собою. Не хочеться показувати слабкість перед дитиною, тому швидко витираю їх, поки вона не бачить. Мені і так важко триматися рівно, а тут ще й це.

Доня тим часом вириває ще пульсуюче серце з грудей жінки й обсмоктує його язиком, а тоді закидує до рота, розчавлюючи, немов цукерку із вишневою начинкою.

— Замурзалась вся. Моє золоте. — втираю її ротик хусточкою і ніжно обіймаю за плечі. — Ну йди, доїдай, сонечко. — відпускаю до другої жіночки, а сам пробую зібратися із силами. Головне не заплакати, коли казатиму. Я сильний. Я хороший батько. Я її опора. Принаймні, поки що я нею є.

Доця вже не така голодна. Вона повільно підходить до жінки. Вглядається у її заплакані, перелякані очі. Виколює їх своїми пазурами й впивається в шию, аби напитися крові.

— Моя ти нечупара. Знову вся замурзалась, — всміхаюсь, поки очі зрадливо печуть.

— Підійди, — запрошую доню, коли та втирає кров із губ.

Вона ступає босими ногами по вкритій кров’ю підлозі, як те янголятко, що спустилось із небес.

— Сьогодні в мене буде ще один подарунок для тебе, — всміхаюсь, опускаючись на коліна, аби вона добре мене бачила.

— Який? Який т-татту? — запитує донечка.

Набираю в легені повітря. Це важко.

— Доню. В цьому світі, тебе завжди будуть ненавидіти. Ніхто ніколи не прийме тебе. Ніхто не полюбить. Знаю, це сумно, але люди злі. Вони не бачать в тобі те, що бачу я.

— Т-ттату? — трохи лякається доня. Її обличчя стає трохи подібнішим до людського, коли вона ось так відчуваю страх і тривогу.

— Я помираю. І я не хочу, аби ти бачила моє повільне згасання чи наражалась на небезпеку, намагаючись допомогти. Але і не можу допустити, аби ти подумала, що я просто покинув тебе і пішов  — припіднімаю футболку. Там вже видно, наскільки розійшлась інфекція. В лікарні мене, звісно ж, одразу впізнають, як місцевого маніяка, а підпільних зв’язків у мене ніколи й не було.

— Те-бе по-ра-ни-лиии?

— Так, коли діставав тобі поживу. Не встиг обробити.

— І тиии ки-нееш ме-не?

— Послухай, — лагідно торкаюсь її щоки, — я мушу тобі віддати дещо.

Дістаю револьвер із сумки. В ньому шість набоїв, всі кулі срібні.

— Не знаю, наскільки це правда, я все ж таки звичайна людина, всіх нюансів не знаю, але з цього пістолета, певно, можна тебе вбити. Якщо прижмуть до стінки, не чекай милості, йди на своїх умовах. Ти зрозуміла мене?

— Т-ак, — коротко кивнула донька. З її очей потекли сльози.

— Я лишу тобі лише п’ять куль. 

— Тату! — вона зрозуміла. Вчепилась в мене мертвою хваткою. Її сльози скрапають мені на плече.

— Живи. Полюй. Татко  не кидає тебе. Татко завжди з тобою.

Її пронизливе виття і плач це останнє це останнє, що я чую в своєму житті. 

І я натискаю на гачок.