Комахи

О четвертій ранку, прокинувшись після неспокійного сну, Олексій Петрович помітив на подушці кілька тарганячих трупиків, що бозна-звідки там узялися.

«Хрінотінь якась», — подумав старий, скидаючи їх додолу.

Без поспіху, поволі просуваючись квартиркою, Петрович насипав то тут, то там тарганячу отруту, припасену саме для таких випадків.

Гарячі сосиски, щойно з окропу, впали на стару, надщерблену тарілку.

Петрович закинув до рота першу, не переймаючись смаком. Його язик вже давно не сприймав смаки достатньо яскраво, аби замислюватись про такі дурниці. 

Він навіть не знітився, коли відчув якийсь дивний хруст під зубами.

«Дешеве гімно», — констатував про себе чоловік, наколюючи на виделку другу сосиску.

Тільки зараз він нарешті побачив, скільки тарганів повзало по ній.

— Суча нечисть, — констатував чоловік, — вичавлюючи з них соки власними руками.

Сьогодні в нього на роботі заплановано проведення дезінсекції. І він проведе її, навіть якщо здохне.

Петрович підвівся. Його старі коліна хруснули, а спина ледь не зломилась, проте шлях до роботи був покладений.

То тут, то там, по старих обшарпаних стінах повзли таргани.

З кожною секундою їх ставало все більше і більше, аж поки не лишилось жодного місця, не покритого їх мерзенними тільцями. Вся ця маса в одну мить звалилась на старого, як та лавина, ховаючи чоловіка під страшною масою комашиних тіл.

Його старі покручені артритом пальці чіплялися за будь-що довкола, залишки зубів перегризали тих потвор, що намагалися пролізти в легені, а ноги чавили тих, хто необачно заступив йому шлях на роботу. 

Таргани виїли йому очі, роздерли рогівку і випили сік, прокусили шкіру у тисячі місць, напилися старечої крові, залізли у вени й побігли аж до серця, проте він йшов. 

Шкультигаючи, вибльовуючи кров, перемішану із блювотою та тарганячими трупами, Петрович дістався шафи, де висів старий, пропалений сонцем та хімікатами одяг, незмінного готовий до роботи. По самій лиш пам’яті, старий потягнувся до нього, аби дістати із шафи, проте правиця зрадила його. 

Розкусана, продерта до самих кісток рука лишилася висіти на самій лиш кістці, поки кров заливала підлогу й дідові діряві капці.

— Смерть, — сказали мільйони писклявих голосочків.

— На хую я вас вертів, — хотів було сказати Петрович, проте таргани вже встигли відгризти йому язика й пролізти глибоко в горлянку.

— Смерть, — повторили голоси.

Їхні маленькі тільця проникли в усе тіло старого дезінсектора. 

Тисячі їх повзали легенями, перекусуючи бронхи, сотні крутились у м’язах і жилах, насолоджуючись бенкетом, десятки залізли в серце, купаючись у крові, одиниці пролізли у мозок, так, немов там взагалі було щось важливе.

Смерть, смерть і помста, за всі ті роки, коли їх брати і сестри вмирали від отрути.

Петрович засміявся. Між нападами кашлю й блювоти, він тільки і зміг вичавити якусь подобу сміху, розпластавшись на землі. 

Його ліва рука відвалилась. Кишки вивалились на зовні, роздуті від тарганячих тіл та того гівна, що лишалось у них зі вчора. Калюжа крові розійшлася підлогою, вкриваючи собою орду тарганів. 

Отрута, щедро насипана у всіх куточках квартири змішалась з тою кров’ю і стала єдиним цілим зі старим, зі всім його помираючим тілом, яке вже важко було відрізнити від гнилого трупа.

— Смерть блять! І щоб ви всі здохли, ненавиджу вас всіх і завжди ненавидів кожного з вас і всіх вас я їбав у ваші мікроскопічні сраки! — видав останню передсмертну думку Петрович, коли його серце врешті розірвалось від тої кіпи тарганів, що влізли всередину.

Тарганяча орда, наповнена отруєною кров’ю, наїжена його м’ясом і соками врешті осіла поруч, наситившись помстою і такою жаданою смертю. Адже прийдуть нові. Нові й нові й будуть жити й переживуть всіх нових Петровичів і всіх нових людей, аж поки на світі не лишаться самі лиш таргани.