Причастя на даху

На дах піднімалися ще затемна. Ліфт у першу неділю місяця не працював — так вирішили давно, щоб ніхто чужий випадково не виїхав нагору з собакою, велосипедом чи дурними питаннями. Люди йшли сходами мовчки, з емальованими мисками, скляними банками, пластиковими лоточками з-під оселедця. На дев’ятому поверсі пахло пилом, котячою сечею й ранковим холодом, а вище, за залізними дверима на дах, уже тягнуло господарським милом.

Федір Петрович сидів біля вентиляційної шахти на низькому табуреті. Босий. У білій сорочці, випрасуваній так старанно, ніби його мали фотографувати на паспорт для Царства Небесного. Поруч лежали рушник, ніж для лінолеуму, сувора нитка, голка, пляшка перекису й старе блюдце з сіллю. Він був вимитий до рожевизни. Навіть нігті почистив.

— Не товпіться, — сказала Ганна Іванівна, голова будинкового комітету. Вона тримала зошит у клітинку. — Спершу пенсіонери, потім діти, потім усі решта. І без сварок. Минулого разу було соромно.

Федір Петрович усміхнувся.

— Усім вистачить, — сказав він. — Сонце тільки зачепить трубу, і почнемо.

Вони стали півколом. За їхніми спинами прокидалося місто: десь унизу гримнули перші двері маршрутки, хтось на балконі витрушував килим, у сусідньому дворі кашляв чоловік у майці. Над дахами поволі підіймалося сонце — свіже, жовте, недоречне.

Коли перший промінь ліг на іржаву телевізійну антену, Федір Петрович перехрестився. Не широко, без показу. Потім розстебнув сорочку на грудях, оголив живіт і стегна, взяв ніж.

— Благословіть, — тихо сказала хтось іззаду.

— Та яке там, — зніяковіло відповів він. — Беріть, поки тепле.

Перший надріз пішов уздовж стегна. Шкіра розійшлася чисто, як тканина під добрими ножицями. Кров потекла на руберойд темною блискучою стрічкою, а потім почала пульсувати сильніше, в такт його диханню. Федір Петрович не скривився. Тільки притиснув рушник вище рани, щоб не бризкало на людей.

— Ганно Іванівно, вам як завжди?

— Мені б трохи ближче до кості, — сказала вона, підставляючи баночку з-під майонезу. — Коліна крутить.

— То вам сухожиль додати.

Ніж заглибився. Десь усередині хруснуло. Федір Петрович повів лезом повільно, зосереджено, як людина, що нарізає добрий шмат сала для дорогого гостя. Витягнув рожеву смугу м’яса, слизьку, парну, з білими жилками, і обережно поклав у баночку.

— На здоров’я.

— Дякую, Федоре Петровичу. Дай вам Бог.

Після неї підійшла мати з хлопчиком. Хлопчик тримав пластиковий контейнер і не дивився вгору.

— Йому печінки не можна? — спитала вона. — Лікар казав, залізо низьке.

— Печінку сьогодні не чіпайте, — озвалася Марта з п’ятого. — Минулого місяця ледве зашили.

Федір Петрович кивнув, підняв сорочку вище й увігнав пальці під ребра. Коли він розтулив край старого шва, звідти вийшов теплий запах крові, жовчі й чогось солодкого, майже святкового. Жінка тихо заплакала.

— Не плачте, — сказав він лагідно. — Дитині ж треба.

Він витягнув шматок, темний, блискучий, ще живий на дотик. Хлопчик раптом запитав:

— А вам не боляче?

Федір Петрович подивився на нього дуже серйозно.

— Боляче, — сказав. — А як інакше люди зрозуміють, що їм дали справжнє?

Сонце піднялося вище. На руберойді вже парувала кров. Голуби сідали біля вентиляційної шахти й клювали дрібні згустки, сварячись короткими святими голосами. Люди мовчки брали своє: комусь м’якоті, комусь шкіри для мазі, комусь хрящів «на холодець». Федір Петрович бліднув, але тримався рівно.

Коли всі спустилися, він залишився сидіти на табуреті. Зашивав себе сам, великими кривими стібками. Сувора нитка скрипіла в м’ясі.

Ганна Іванівна мила дах із відра.

— Ви б лягли, Федоре Петровичу.

— Зараз, — сказав він. — Тільки порядок наведіть. Людям же завтра на роботу.