Не їж тата

Генделик «Прибій» стояв не біля моря, а за цвинтарем, між шиномонтажем і яткою з пластиковим посмертям. До найближчої солі було пів країни, але під стелею гнили сіті, висів штурвал у павутинні та вицвілий дельфін зі скляними очима. Старого Климка тут знали всі. О пів на дванадцяту бармен, затримуючи дихання, забирав з його столу все їстівне, а Климко вдавав, що не помічає.

Зайда у шкірянці, від якого пахло дешевим одеколоном і самовпевненістю, гигикнув:

— Діду, зуби в склянці застрягли? Чи після дванадцятої перетворюєшся на гарбуз?

— Він не перетворюється, — кинула Марта крізь кухонне віконце, де різала оселедець. — У нього приплив. Вали помалу, хлопче, якщо не хочеш вчити анатомію потопельника.

Корабельний годинник над баром хрипко вдарив дванадцять. Звук був такий, ніби в порожню труну кинули жменю сирої землі. Климко засіпався. Його шкіра, і без того сіра, стала напівпрозорою, як старе сало. З-під нігтів засочилася чорна масляниста рідина, що пахла йодом і мазутом.

Старий вчепився в стіл. Пальці розшаровувалися, лишаючи на дереві клапті мертвої шкіри. Єдина жива нога розпухала, дерев’яна жалібно скрипіла. З-під бушлата на підлогу хлинула суміш піску, кривавого слизу та жирних опаришів. Їх винесло на світло разом із калюжею; вони борсалися в ній і лізли назад під мокру тканину, ніби там було тепліше.

— Світло не гаси… — прохрипів Климко. Голос булькав, мов крізь мул. — Моя золота… вона не любить темряву…

Живіт Климка розірвався з вологим звуком старої тканини. Ребра розсунулися, наче іржаві ґрати. І тоді стало видно: Климко надто довго тримав море всередині. Сморід китового жиру, аміаку й розкладеного нутра вдарив у зал. На місці шлунка пульсувало щось синє. З м’яса та водоростей висунулася голова мурени з золотавими плямами і зубами-голками. Істота писнула, виплюнувши на стіл згусток чорної крові.

— Оце вона, — прошепотів Климко. По щоці потекла сіра рідина: око втратило форму й попливло з орбіти. На розм’яклій половині обличчя ворухнулося щось схоже на посмішку. — Красуня моя…

Зайду занудило.

— Це що за херня?! — він схопив виделку.

Мурена потягнулася до Климкової руки. Старий підставив вцілілий вказівний палець. Риба клацнула щелепами. Хрускіт кістки був коротким і сухим; вона заковтнула фалангу разом із сухожиллями, що тяглися з долоні, наче білі нитки.

— Не їж тата… — лагідно прогарчав старий. — Не при чужих… потерпи, золото моє…

Зайда, доведений смородом до істерики, з криком штрикнув виделкою в живіт Климка. Зубці увійшли легко, як у перестиглий кавун.

Рибка заверещала — звук був схожий на тертя пінопласту об скло — і рвонула всередину. Старого підкинуло на стільці. Його груди заходили ходором: мурена металася під шкірою, прогризаючи шлях крізь легені й залишки серця. З пор і старих шрамів випорскувала рожева юшка з бульбашками повітря.

Климко гепнувся на підлогу. Рибка вилетіла крізь його горло, розірвавши гортань, і вчепилася зайді в обличчя. Той заволав, послизнувся на кишках старого, що розповзлися по підлозі, як жирні вугрі, і впав лицем у розкриту черевну порожнину.

Живіт Климка здригнувся й почав стягуватися навколо нього, як мокрий мішок. Зайда ще бив ногами, але всередині щось чавкнуло, перехопило його нижче ребер і потягло глибше. Разом із ним назад поповзло все, що вивалилося раніше: кишки, згустки, риба, пісок, слиз і опариші. Море передумало лишатися на підлозі. Климко злякано захрипів, ніби це сталося без його дозволу.

— Не бийте її… — булькнув він, випльовуючи власну луску. — Вона просто хоче додому…

Під ребрами заворушилося. Між краями рани знову висунулася золота голівка, вся в крові зайди, слизу й рожевій піні. Климко потягнув до неї залишки руки. Пальців майже не було, але він погладив її по слизькій голові. Рибка ткнулася мордою, розкрила вузьку пащу й обережно вчепилася зубами в край долоні.

— Моя золота… — шепотів він, поки щелепа трималася на одному тонкому м’язі. — Не їж тата зовсім… я ж тобі завтра ще принесу…