Арборист

Ранок. Оранжерея містера Гіллвуда здавалася нескінченною, а місцями непрохідною. В очах рябіло від різноманіття рослин. Здавалося, що тут було все: від невеличких фінікових пальм до декоративних криптомерій. Мабуть, прекрасно бути єдиним спадкоємцем дивного дядька, який раптово зникає. Цікаво, його насправді хтось шукав? Проте Арвід відмахнувся від цих думок. Його сюди покликали як арбориста, а дерев тут було до біса. 

Йшла друга година. Вправні руки знали свою роботу. Бензопила гуділа, безжально відсікаючи мертві гілки. Далі — очищення від смердючої гнилі, ретельна обробка. Піт застилав очі. Час перепочити. 

Крижана вода розлилася в горлі. Запах. Арборист озирнувся. Мерзенний і водночас приємний аромат. То відлякував, то вабив. Хвилину тому цього не було. 

Крок за кроком. Густа зелень била в обличчя. Поворот, а за ним ще один. Попереду розкинулося крислате дерево. Ближче стало ясно, що це дуб пухнастий, але оповитий дивним сплетінням. Фікус-душитель? Неможливо. Арвід не зчувся, як уже продирався нагору в повному спорядженні. 

Спритно оминувши гілки, плечем зачепив червоний кокон. Сморід посилився так, що голова запаморочилася. Необережний рух — роздерта кора. Кривавий сік дерева густо стікає донизу. 

Лихоманило. Потрібно спускатися, та кінцівки не слухалися. Перед очима — суцільний кольоровий туман. Хвиля сверблячки то накривала, то відпускала. Кров починала закипати. Дихати важко, а в полі зору то з'являлися, то зникали химерні древесні відростки. 

У каламутну свідомість проникали думки, що тікати не хочеться і не потрібно. Темні бажання тягнуться назустріч солодкому аромату. Вони вже близько. 

Фігуру гойдало на страхувальних мотузках. Живі корені впивалися в чоловіче тіло, спритно розривали одяг. Пульсували, легко вібрували. Нарешті дісталися до молодої плоті: спершу невеликі рани, а далі все глибше і глибше. Терпкий біль наростав, охоплював усе, перетворювався на насолоду. 

Коріння поринало під шкіру, допоки не опинилося всередині, омиваючи нутрощі липким соком. Рани гнили, пульсували, манили комах доєднатися до безумного танцю. А вони налітали, кишіли, проштовхувалися всередину. Нутро арбориста клекотало життям, і він від того був щасливим. Мрії стали реальністю. Безмежна повнота, сенс. Тепер його тілом мандрують личинки, а жуки порпаються в теплих стінках плоті. Він більше не один. 

Арвід глибоко вдихнув, кволо розтулив очі. Перед ним розкрився багряний кокон м'ясистої квітки. Її вологе кільце пульсувало, запрошувало увійти. Тремтячими руками він підвів свій член та туго протиснув у м'ясистий отвір. Поштовх, а за ним ще один. Назад дороги не було. Квітка щільно стулила пелюстки, надійно фіксуючись маленькими зубчиками. Відчувся вакуум. З вуст чоловіка пролунав приглушений стогін. Мотузки натягувалися, врізалися в рани. 

Прудке коріння затрепетало. Покрите червоною, густою масою, воно проникало в анус та отвори в тілі з новою силою. Різкими поштовхами пробивало, розширювало шлях, змішуючи гній, сік та калові маси. Рідина повільно стікала по стегнах. Короїди порпалися в напівомертвілих кишках, личинки радісно лисніли в м'язах. Блаженна посмішка вінчала закривавлене обличчя. 

Час настав. Усі кінцівки туго здавило, а потім вивільнило, як пружину. Він дав своє сім'я дереву, а воно подарувало ейфорію. Їхнє продовження ростиме в багряних коконах. 

Хрипкий вдих. Комахи хаотично здіймаються у вись оранжереї. Різкими рухами коріння розсікає спину, впивається в ребра, вириває їх назовні. Далі легені. Обличчя застигло в жаху та екстазі. Арвід нарешті розправив крила. 

Тріск кори, густий багряний сік. Це дерево розкриває себе. Вириває тіло з мотузок, затягує всередину. Вологий хрускіт, стовбур затягнувся. Жива древесна домовина. Скоро будуть нові. Світ поглинула тиша.