Колії

Корка мене вб’є.

Я б точно вбила, якби хтось підкинув слизняків до шухляди зі спіднім. Тому зараз ховаюся.

Звісно, Корка знає більшість моїх сховків, а як не знайде, то дочекається повернення. А повертатися все одно доведеться: матері боюся більше, ніж старшого брата. Але зараз, сидячи на гілці розлогого сусідського волоського горіха, можна вдавати, ніби я уникла покарання. Дістаю цукерку. Вона несправжня: лише обгортка та чорнослив, начинений горіхом. З дерева, на якому я звила кубельце. Як птаха. Як підкинуте зозуленя. Може, і мене підкинули: родичі чорняві, смагляві, міцної статури, я низенька, руда, веснянкувата. Але мама звеліли не вигадувати, бо вони вісімнадцять годин народжували мене в муках, і щоб поділитися тими муками — чи на добру пам’ять? — дали доброго ляща. Не вперше. І не востаннє.

Бувайте, мрії про зозулину долю. Привіт, цукерочко! «Ка-ра-кум!» Чарівне слово. І чарівний смак! Був. На Різдво. Розгортаю обгортку. Шелесту майже не чутно за тріпотінням листя довкола. Я нахилилася. Глибоко вдихнула. Шоколадний аромат ледь чутно, але він є навіть у гірких пахощах горіхового листя. Рот наповнився слиною. Але не встигаю відкусити й шматочка, як хтось завищав. Голосно. Пронизливо. Цукерка випала. Намагаючись її зловити, мало не впала сама, ледве встигнула схопитися за найближчу гілку. Добре, що міцна. Серце стрибало, мов шалене. Від радости, що уникла раптової смерті, і від наступного виску — голоснішого, безнадійнішого.

Посунувшись вперед, я визирнула крізь листя: сусідська господа наче на долоні. Спиною стоїть високий чоловік у кирзових чоботах, сіро-брудній робі. У руці — величезний молоток...

***

Вона лежить нерухомо (удар кувалдою дався взнаки), але може на диво швидко очуняти. Тож беру арматурину, примружую ліве око та одним потужним ударом вганяю в серце. Тіло ледь помітно здригається, кінцівки дріботять, але я знаю, що влучив. Знаю, бо маю досвід. І бачу тонкий потічок крови, що витікає з отвору, знаходить шлях на нерівному бетоні та підбирається до моїх ніг у кирзових чоботах. Ніби звинувачуючи. Я й не заперечую. Винен. Несу смерть.

Поки вона конає, мию та протираю насухо кувалду та кілок з арматури. Щоб були чистенькі. Щоб не несли згадок про минуле.

Не зміг прикупити потрібного бензину, на заправці не було з низьким октановим числом, тому все робитиму за давнім звичаєм.

Поки на кабиці неподалік гріється вода в закопченому казані, обкладаю тіло сухим комишем. Підпалюю і поспіхом відступаю. Вогнище спалахує вище мене. Знищить будь-які недоречності. Відвертаюся від дрібних іскорок та запаху паленого волосся, що змішується із застоялим сопухом давніх випорожнень.

Вогонь згасає, і я беруся за ножа, зішкрібаю нагар із ще теплого тіла. З-під суцільної чорноти проступає чистота. Спочатку шкіра жовтувата (місцями кольору кави з молоком), але як добряче пошкребти й полити водою (окропом), то видно рожеву м’якість.

Неподалік вишикувалися в рядок миски й відра. Треба їх заповнити Відпускаю думки якнайдалі й працюю за м’язовою пам’яттю: шийну частину — вирізати, ребра — виокремити, кров зі згустками — вичерпати... Ось і серце (з невеличким розрізом — поцілив куди й треба). Далі відрізаю голову — не так вже й складно, як може здатися попервах. Головне знати, де і як. Навіть сокира не знадобиться. Надріз по череву. Рівний, як у хірурга. Неглибокий, лише до внутрішнього жиру. Ще один, щоб не пошкодити кишки. Крім нутрощів, доводиться розбиратися з дітородними органами. Гидую, але нічого не поробиш. З обережністю витягую жовчний мішечок. Гмикаю. Цілий, як і має бути.

Вкотре витираю руки ганчіркою, вкритою кривавими плямами, та тягнуся по сокиру.

Розрубую тіло на чотири частини. Махання втомлює, тож, відклавши інструмент, витираю піт з чола і бачу дівчинку з морквяно-рудим волоссям. Вона вчепилася худенькими пальчиками в сталеву сітку і зі страхом — чи все ж цікавістю? — спостерігає за мною. Щось наче штовхає мене. Ножем креслю прямокутник на стегні, підхоплюю краєчок, тягну — шкіра з ледь чутним сплеском відривається.

— Хочеш? — просовую згорнуту шкірку крізь вічко сітки.

Дівча дивиться мовчки. Глипає оченятами.

Я гмикаю і повертаюся до роботи. Втома скувала плечі й поперек: швидше б закінчити, отримати плату, зокрема свій шматок свіжатини, та розтягнутися на ліжку. Не заради сну. Задля відпочинку.

Поки працюю, подумки бачу величезні карі очі. В який момент озираюся через плече. Дівчинка втекла. Мій подарунок теж зник.

Ну що ж, у неї свій шлях, а в мене — свій.