Зрадонька

-    А давай віднесемо його на балкон? – Кіра усміхнулася, тримаючи за руку синющого Богдана. Його плямисте тіло нагадувало переродження в смурфа. 

-    Не дуркуй! Який балкон? Мізки є?

-    Чого ти завівся, Павлусю? Попустись-но! – вона похлопала мертвого любчика по щоках. – Ти й сам хотів, щоб він здох. Пам’ятаєш?

Одинадцять годин пройшло відтоді, як вона отруїла власного чоловіка. За цей час Богдан встиг напустити газиків та широко відкрити свого клювика, мабуть в надії поїсти.

-    Я не думав про це буквально!

-    Але ж було, правда? – Кіра відпустила плямистого на підлогу. – Полежи, Богданчику.

-    Блять, це якийсь пиздець... – з кожним поглядом на рудоволосого мертвяка, коханець дужче корчив своє квадратне лице. Зала була простора, але зараз і на трьох здавалася затісною. 

-    Розслаб булки, любчику! Він більше не вмаже тобі по морді. А хотів!

На відміну від нього, портрет Кіри виглядав в рази приємніше: її очі блищали від задоволення, усмішка розтягнулася до вух. До того ж, рум'яні щічки та рожевий домашній костюм, – сама невимушеність.

-    Дуже тому радий, – Павло став біля шафи і в ту ж мить позадкував. В носа вдарив неприємний запашок. – Ох блять! Тут пси насцяли?

-    Я читала в інеті, що це нормально після смерті, – винирнула вона з-за дверей. – Сфінктер розслабляється і хлопчик робить пісь-пісь.

-    "Це нормально після смерті", – пінився Павло. – Ти себе чуєш?

-    Міг би і підтримати... Я на нервах від ночі. – Кіра розвела руки в надії, що Павлуся прийме її. – То ти мене обіймеш?

Та "мачо" застиг і довго не кумекав що йому робити. Возз'єднанню закоханих заважав Богданчик, що вирячився у стелю.

-    Давай спочатку з ним розберемося. Мене харить присутність цього аватара.

-    Тоді ноги в руки і вперед, – видала вона істеричний смішок, ніби скреготіння крейди по дошці.

Підняти його було на диво легко. Сильні ручища виявилися єдиним, чого вартувало побоюватися. Після смерті шкіра на кістках набрякла, стала схожою на частину воскової фігури. Кіра пройшлась нігтем по щиколотці й на ній утворилась довга масляниста пляма. 

-    Тепер він хоч якось на мене реагує, – милувалась вона покійником, поки Павло сходив з розуму. Ще декілька разів гляне на Богдана – точно йобнеться долілиць поруч з ним. 

Габарити коридору дозволяли нести тіло в довжину, не вигадуючи всілякі витівки зі згинанням і розгинанням. Все б нічого, якби не та клята пляшка з вина, що лежала серед коридору. Повернутий спиною Павло її не побачив і нога поїхала разом з тілом. Пляшка луснула під вагою, розлетівшись у всі боки. Богдан зверху приліг, як янгол на картині Мікеланджело.

-    Зніми його з мене, – кректав Павлуся, хапаючи повітря.

Кіра схопила Богдана і різко відпихнула. Той лише хруснув підборіддям у відповідь, гримнувшись у декількох сантиметрах від Павла. Коханець так швидко підвівся на ноги, що навіть забув про скло на підлозі, яке кривавими цятками красувалося на потилиці.

-    Кінська доза фенобарбіталу разом з цією пляшечкою зробила свою справу, – Кіра хвалилася власною витівкою. 

-    Нахуя мені це знати? Якого біса я тут взагалі роблю? 

Павло копнув носаком Богдану по пузу і з його клювика вилетіли згустки вечері, схожі на яєчню, слиз і грибок в помідорній масі, приправлені чимось в крові. Прямо фритата, якщо не звертати увагу на вміст.

Гидючі палітри трупного запаху заполонили коридор.

-    Котику, це ж не вважається зрадонькою, правда?

"Яка ж вона калічна, тупа вівця. Як же мені хочеться її чимось пригріти".

-    Певно що ні, – вона переступила через згустки, наблизившись. – Він не має більше чим пісь-пісь. Трохи погралася ним і викинула. Поки був теплий. Знаєш... Слинка та трохи блювоти. Воно якось і розслабило мене.

Вона зробила паузу, і продемонструвала як з пахової частини штанів скрапують зелені, довгі "шмарклі".

-    Ти ж мене досі хочеш?

Павло оціпенів. По мокрій спині та плечах пробігли дрижаки. 

-    Ти геть прибита? 

-    Я завжди знала, що ти такий самий педик, як і він, – опустившись на коліно, вона залізла в штани чоловіка, звідки витягла трохи слизистий Beretta й зробила один влучний постріл вгору. 

Мізки зі склом з гучним клацанням прикрасили стелю як фрески Сикстинської капели. Насолодившись видовищем, Кіра поцілувала Богдана у холодні губи і прошепотіла:

-    Це більше не зрадонька. Я знаю.