Сповідь колесованого

Скрипуча бричка, оминаючи пасма розритих бурт, везе мою душу в колодках на Телепневу могилу.

Нас було з десятеро, усі бурлаки, біглі наймити чи поселяни: Півень, Кочубей, Гриць, Ревко, і ще кілька блудисвітів, які згубилися разом з іменами. Та і я із ними. Бродила ватага хуторами, якось побивалися від зими до зими по чорних хатах, грабуючи, аж доти не стріли ще більших харцизяк, Мацапуру й Тарана.

Мацапура міг легко скручувати слова і шиї, тож не дивно, що він швидко пробився в отамани. Таран майже завжди мовчав, анічичирк, але тримався Мацапури і дивився до всіх чорними риб’ячими очима. Після кількох вдалих оборудок Мацапура привів нас до сховку на могилі Телепень, де ми і отаборилися – серед напіврозвалених будов, створених певно ще афетовим плем’ям.

Ревко, а він єдиний з нас був письменний, казав, що та руїна не для людей возведена, а для кам’яної баби, що бовваніла і пильнувала небокрай, вкритий ковилою. Його обриси майже стерлися, і я думаю, всім від того було легше. Але Таран наполіг, щоб ми розводили багаття прямо під ідолищем, і ночами після люльки, чи то пляшки, я міг поклястися, що якась богомерзька пика корчилася і підморгувала нам у мінливому вохряному світлі.

А потім Мацапура намовив нас трясти подорожніх. Зачин однаковий – у горілчаників забираємо коней, гроші, горілку, самих в’яжемо. Все йшло гладко, аж поки одного разу неборака не почав читати отченаш. Тож Мацапура кийком проломив небораці голову, як глиняний глек. Жовтий куліш пирснув мені на свитку. Я й не знав, що в довбешці у нас таке, як в казані вариво. Мацапура хіба процідив, ніякого тобі отченаша, падло. Інших кінчайте.

Чиясь рука опускається один раз, другий.

З кожним новим ударом чутно сухий хрускіт, наче працюють жорна, роблячи борошно з кісток. Живі ним не наситяться – плоть напухає, темніє. Далі обвислі кінцівки скручують за спиною. Безпорадне тіло пташкою летить униз, на кругле дерев’яне ложе.

…Горілка набридла, тож повелися ми ловити дівок у високій траві. Любив Мацапура лоскотати їх, аж доки всіх не перевів. Того разу одну тільки й піймали, бо сіла наче квочка і по-дурному гиготіла, доки братчики її тягнули на могилу, до возів. Коли гуртома розривали сорочку, я помітив величезний живіт, потім – розпухлі від сльоз сині очі, наче тоді, в церкві… Ні! Годі.

Як Таран побачив, що вона під серцем носить, аж загорівся, сказав чекати ночі. Всі ми знали, що сталося з Півнем, тож послухались. Я власноруч затягнув дівці вірьовку навколо шиї, прив’язуючи до дишла, щоб не втекла.

Темнішало. Таран з Мацапурою скинули людські лахи, кружляючи біла багаття – вперше ми бачили їх голяка. Мацапура наказав притягти здобич. П’ятеро озвалося тримати гнучке тіло.

Таран замахнувся кривим ножем і розпоров живіт, наче повні міхи. Полилося густе вино. Хтось загородив спиною видовище, я бачив тільки голі стегна, які продовжували перебирати в темній калюжі, наче жаба в ставку. І нелюдський клекіт. Я заплющив очі, переконуючи себе, що то крик нічного журавля.

Коли розплющив, Таран вже закидав щось (крихітного багряного пуп’янка) у вогонь, багаття зашкварчало і виплюнуло те назад. Всі зачудовано дивилися, поки він стрімко водив лезом. Рівно десять шматків. Протягуючи кожному, Таран мовив (то дитина, то її ненароджена дитина): Їжте цей заборонений плід, тоді вас ніколи не візьмуть – ні люди, ні кулі.

Його довга тінь далі танцювала. Ревко і Шеремет стали на коліна і щось гарячково зашепотіли. Коли Таран повернувся до мене, я побачив блідий череп кобили під його ребрами. Характер, вигукнув я, відсахнувшись. Бісова мітка. Я б збрехав, що в ту ніч нарешті зрозумів, кому служу. Збрехав, бо ми знали це давно. Раптом відчувши потилицею холодний погляд, я обернувся.

Тінь від ідола накриває мене. Очі кам’яної личини спочатку блимають синім, потім лупають рибою, аж доки замість них не розкриваються глибокі ями, затягуючи мене у хиткий пісок.

Я визначив свою долю, коли вибив заборонений плід у Тарана. Коли глибокої ночі встромив ножа в кобилячу голову по саме руків’я. Коли втікав куди очі, аж доки швидкі руки не схопили мене.

“За розбій, за содомітський гріх, за людожерство... Вчинити жорстоку страту над колодниками шляхом колесування, переламавши кістки і відрубавши носа – на тій самій могилі Телепень, де чинилися непотребства.”

Вирок Генерального Військового суду від 1740 року.