Стороннє тіло

В двері подзвонили, певно, вже втретє. Не відчиняй, пролунав тихий голос. Ігор не послухав.

У проході стояла Тетяна. Певно, прибігла сюди одразу після роботи, адже в руці вона тримала незграбно зібганий білий халат.

– Чого в тебе світло вимкнене? Я вже збиралася йти.

Ігор зніяковіло почухав потилицю.

– Вибач, я… спав, – збрехав він і клацнув вимикачем.

Жовтаве світло проявило брудний передпокій заміської дачі, який служив одночасно кухнею.

– По телефону ти казав, що в тебе щось серйозне. Якось не схоже.

Тетяна кинула погляд на Ігора, і трохи пом’якшала. Вигляд дійсно не дуже, а лікарняний вона виписувала ще три тижні тому.

Ігор поставив дві табуретки поряд, за кухонним столом.

– Не розувайся. Прокидаюся вранці від того, що ліве вухо болить. Стріляє так, що аж голова вимикається.

Тетяна посовалася на табуретці. На поличці стояла порцелянова фігурка балерини з відколотою голівкою. «Баранівський завод». Все навколо було таке ж нудотно занедбане.

– Втрата свідомості? Щось нове.

– Скоріш в очах темніє. Як проходить, то легше. Але ненадовго.

Замовкни, уйобок! Скажи їй піти! Назавжди!

Біль гучно булькнула всередині голови, так, наче у вухо штрикали манікюрними ножицями. Туди-сюди.

– Скоріш за все, ускладнення від грипу. Краще б ти звернувся до спеціаліста, я лише терапевт-сімейник.

– Я ненавиджу лікарів, ти ж знаєш! Всіх, окрім тебе. Схоже, мені пощастило закохатись в ту єдину, кого не боюся.

Тетяна зітхнула, було видно: вона не хоче розвивати тему.

– А може, щось потрапило у вухо? Якесь стороннє тіло? Я недавно читав про випадок, коли жіночка скаржилась на вушний біль, а виявилося, що всередині влаштував гніздо павук.

– Що ти за жовтуху читаєш? Головне, щоб не було запалення внутрішнього вуха.

– Доречі, іноді, коли я один в спорожнілій кімнаті, я чую якісь дивні звуки, наче тонкий писк...

Ще про сни їй розкажи!

Ігор здригнувся. Ні, про сни він розповісти не наважувався. Вони завжди були чорно-білі, завжди, але кров у них була кольору... ну, крові.

– Слухові галюцинації? Мені треба дещо перевірити, – знов зітхнувши, Тетяна витягнула з сумки отоскоп – приборчик, схожий на клюв птиці, на вістрі якого була маленька лінза.

– Ти будеш вставляти мені… оце?

– Ага. Сиди тихо.

Ігор скривився, коли відчув всередині холодний інструмент. Тетяна глитнула.

– Що там?

– Боже… Я не розумію…

Її перервав голос зсередини. Той, інший, пульсував, вигризаючи свій шлях назовні гострими щелепами.

*

Ігор прокинувся на холодній підлозі. Швидко звикнувши до темряви (останнім часом це не становило проблеми), він впізнав дачний погреб. Обернувшись, Ігор зблизька стикнувся з Тетяною, яка дивилася на нього зачудованими очима. Він хотів було щось спитати, але погляд опустився нижче. Там, де мало б бути Тетянине тіло.

Але його не було. Голова з широко прочиненими очима бовваніла у повітрі.

Щось тонке зблиснуло в місячному сяйві – колючий дріт. Він йшов навсібіч, розходився колами по бетонній коробці, утворюючи дивно знайомий візерунок. На сталевих шипах висіла голова Тетяни – і багатьох інших. У застиглих личинах Ігор впізнавав знайомі обличчя: сусіда-пенсіонера; колег по роботі і чарці; місцевих повій. Деякі голови вже зсохлися, наче трофеї африканських мисливців.

Задкуючи, він зачепив щось на підлозі. Отоскоп. Ігор підняв інструмент разом із уламком дзеркала, яке валялося неподалік. Тьмяне скло було все в липкому, схоже на варення, та Ігор незважав. Бажання дещо перевірити було настільки непереборним, що він вставив брудний отоскоп до вуха і повернув уламок до себе таким чином, щоб бачити лінзу.

Віддзеркалення провалювалося в глибокий тунель. З його глибин вигулькнув величезний смугастий павук і посмикав лапками. Над павучим тулубом здіймалося непропорційно велике обличчя, яке Ігор бачив кожного дня.

Його власне.

Павук високо запищав. Вона хотіла допомогти, вилупку!

Ігор, не в силах це терпіти, засунув гострий уламок дзеркала глибоко до вуха і добряче покрутив, щоб вичавити почвару. Тепле потекло пальцями. Писк затих, проте ненадовго.

Ні, ніхто йому не допоможе заглушити цей біль. Існував тільки один спосіб.

Ігор зняв відсічену голову з дроту і розстібнув ширинку. Його пульсуючий прутень ввійшов до крижаних губ з ледве чутним похлюпуванням. Прискорюючись, він репав сіре ганчір’я мертвої шкіри, з якої лізли білясті личинки, з ляпанням падаючи вниз.

Ігор з вдоволенням думав, як настирливий добрячок дивиться. Кожне нове вбиство було з одним сподіванням – що колись той не стерпить і вийде назовні.

Тоді Ігор його розчавить – і нарешті звільниться.