Глядачі

Витерши лезо сокири об штанину, Архип притиснув ногою тіло до платформи, аби швидше спустити кров з шиї. Бризки крові полетіли у натовп, котрий зібрався тут уже не заради справедливості, а заради втіхи. Так було щоразу, відколи в цьому місці стратили людину неправильно.

Під час того повішення багато років тому людина довго не вмирала: хрипіла, сіпалась, обісралась, слинила кров’ю. А натовп реготав і не давав зняти її. І коли страченець уже мав померти — він розплющив очі та поглянув на присутніх. Натовп завмер в очікуванні, аж як старий кат добив його щербатою дубиною, розкроївши череп, що всі отямилися зі стану заціпеніння, почувши той різкий хрускіт, за яким слідувало плямкання мізків, коли кат виймав свій інструмент з голови страченого. Відтоді повішення скасували, бо воно могло бути довгим і давало натовпу час перетримати смерть. Тож перейшли до обезголовлення сокирою, бо це було швидше.

Коли старий кат сконав, захлинувшись власним блювотинням у п’яному забутті, Архипу перейшла нова посада закономірним чином, адже він був м’ясником у селищі. Ще замолоду він любив дивитися на страти. Він і сам, бувало, вправляв руку, вішаючи скот перед тим, як порубати його на ковбаси й шинку. Тож зараз, щоразу виходячи на платформу страт, він почувався як на сцені, де глядачі могли оцінити його майстерність.

Сьогодні відбувалася чергова страта, і новообраного страченця вже міцно закріпили над плахою. Натовп гомонів, не відриваючи погляду від тіла, що тремтіло на підвищенні та вже встигло обмочити і штани, і платформу під коліньми. Архип тримав свою улюблену сокиру та пальцем водив по щербатому лезу — тому самому, яким учора рубав свинячу тушу для кухні. Це була стара, дещо затуплена сокира.

Архип підійшов до тіла над плахою та без зайвих вагань, ігноруючи скиглення знизу, замахнувся сокирою. Він завдав не надто сильного, проте впевненого удару, обрушивши лезо на шию обранця. Однак голова не відлетіла, і яскраво-червона кров не бризнула фонтаном, як усі очікували, а лише стесала шкіру та м’язи, оголивши трішки перебиті хребці шиї, котра конвульсивно смикалася. Натовп загудів. Архип знав цей гул: так ревуть, коли крові замало.

Замахнувшись, він вдарив ще раз у інше місце, щоб розтягнути захват споглядання глядачами його роботи. Хтось зареготав, почувши булькання в роті страченця. Ще удар ближче до спини, і голова замортизувала потилицею об кріплення, а з рота бризнула кров у натовп, і той поаплодував у захваті. Архип підіграв натовпу, роблячи вигляд, що розізлився і вдарив ще. Натовп шаленів. Тіло ще здригалося, тож Архип розімкнув ремені, щоб рубонути по шиї там, де кріплення досі заважало.

Однак рев натовпу заступила різка тиша, коли тіло над плахою почало сіпатися і підвелося. Голова трималася на багряному місиві клаптів шкіри й м’язів. Він завмер на мить, а тоді повільно обернувся до натовпу. Замість криків чи паніки чулися рівні, синхронні і повільні аплодисменти. Усі очікували. Страченець, хитаючись, обернувся до Архипа, котрий дещо розгубився від нерозуміння того, що відбувається.

Кат судомно стиснув руків’я свого інструмента, готуючись рубонути ще раз, але хтось із першого ряду вже встиг вискочити на платформу і спокійно забрав знаряддя з його рук. Архип не встиг навіть зреагувати, як його руки заламали, натиснули на плечі та вмостили над плахою, міцно закріпивши голову.

Він ніколи не звертав уваги на обличчя кожного з глядачів, та тепер, колінкуючи перед ними, побачив їх зблизька: у кожного перебита шия чи розпанахане обличчя, і всі чекали того вологого хрускоту, з яким лезо нівечить плоть.

Архип відчув, як теплішає у штанях, даремно рвонувся у ременях, та затремтів, почувши сухо вимовлену команду над собою:

— Тупою сокирою.