Вірші

Він кладе велику цупку долоню на її гостре голе плечико. Другою рукою тримає заточеного, мов скальпель, ножа. Дерев’яне руків’я беручке, маненьке, тож він, звично затиснувши його чотирма пальцями, вказівним водить уздовж її спини, вимірюючи, де зручніше буде підрізати шкіру. Щоб, не стягуючи  покров повністю — цього він не любить, — обережно відокремити пластами від плоті, оголивши жилаву частину.

Скільки корисного в людському тілі! Які красиві речі можна зробити. Красиві й міцні: абажури для світильників, кашпо, струни для музичних інструментів, тятиву для луків, ловців снів — стільки краси. Вічно живої краси...

 Дівчина конвульсивно здригається, неначе від лоскоту, коли він водить по її шкірі пальцем, і він благає її потерпіти.

—Чііі... — трошечки терпіння.

В ногах у неї валяється зошит списаний віршами. Вона прийшла, щоб почитати їх йому, і вони були прекрасні, але він не розуміється на поезії — він візуал і полюбляє мистецтво, яке можна побачити очима й торкнутися руками. Обережно. Ледь-ледь.

— Чи можна торкнутися? — шепотів він.

— Можна , — мовила вона, випустивши з рук зошит...

Він прикладає лезо до її шкіри, і вона сіпається неначе від холоду. Від хвилювання він схибив, рука смикнулася, і ніж легенько, самим лише кінчиком, розпоров білий оксамит її шкіри. Гарячо-червона краплина поповзла, прокладаючи собі шлях між порами, ледь помітними волосинками, родимками — від лопаток уздовж хребта до ягодиць.

Він задихається разом із нею. Припав чолом на западинку під її ліву лопатку — і дише томно, важко в унісон з її серцебиттям — шал охоплює їх. Шкіра взялася сиротами, піт стікає з його чола їй на спину, а з її шиї йому на лице. У такі хвилини він шкодує, що не вміє грати на фортепіано — вони зіграли б зараз у чотири руки.

Він завмирає, вслухаючись у її дихання.

Кляп не дає їй кричати. Міцний пакет, обтягнутий на її шиї скотчем, шелестить, здіймаючись біля її рота.

Її  вдихи такі тяжкі, оргазмні, пробиваються крізь шелест, наче через шум дощу.

Він відчуває важкість у паху і твердість власної плоті. Не розплющуючи очей, робить короткий надріз на її шиї і довгий — вздовж хребта.

Краплі крові падають на слова. Слова кохання, надії...

...кап-кап...

... Розповзаються. Розцвітають червоними трояндами на сторінках її зошита з віршами.

Кров замість крапок і ком...

Вони познайомилися у парку: вона сиділа на лавці, така мила, натхнена, дивилася у небо, а небо блукало на її лиці й в очах...

...кап-кап...

Кров цибенить з її підвішеного на ґак тіла...

Десь у глибині кімнати цокає дзиґар.

Лампочка на дроті тьмяно світить, створюючи ореол довкола нагого дівочого тіла.

Він ріже там, де у неї могли б бути крила, якби вона була аморфним янгольським створінням.

Вона більше не здригається, завмерла — і він береться до роботи.

Дбайливо скручує зрізаний шар шкіри у рулон.

Ще там у парку він знав, що вона призначена для краси.

...кап-кап...

Кров  заливає слова. Слова про життя і смерть... Чорнило розтікається, і літери перетворюються на мереживо.

Він одягає чорний робочий фартух, бере більший ніж, проводить по лезу точильним каменем і починає свою працю — обережно, на межі з мистецтвом. Хоч він і ніхто, але стільки краси створять справжні митці, якщо він усе зробить правильно, ніде не схибить.

У такі миті він шкодує про свою власну обмеженість. Як хотів би він зіграти на її тілі, як на віолончелі, щоб її волокна, і сухожилля, і вени тремтіли під його дотиками, і щоб її стогін, хрип, крик бриніли музикою в його руках.

Він зітхає, витирає тильною стороною долоні піт з чола. Після того, як шматки шкіри, що йому заважали, зняті, він промокує паперовим рушником оголені м’язи. І поступово, зосереджено, відділяючи ножем сухожилля, потихеньку відокремлює їх від м’язових волокон. Витягує жили й закручує їх у котушку: спочатку довші зі спині, потім на ніжках, а тоді вже й перейде до її  витончених рук з довгими, як у мисткині пальцями.

Він випадково наступає на вірші, відпихує зошит носаком черевика.

Слова закаляні кров’ю і брудом летять у порох, слова про вічність...