Закладка

— Я тіпа як люблю прикидатися розумним, шариш? В мене від цього всередині белс джінглс, іф ю нов ват ай мінт, — торочив своєї Льоха.

— Угу, — без ентузіазму відповіла я.

— Це тіпа як двойна ігра, шариш? Я тупий, але люди, які стоять з відкритими харями, хоч плюй, і зирять на тебе, як на якого-небудь гуру, вдвойнє тупіші за мене, і це тач май тралала, іф ю нов ват ай мінт.

— Ага.

— Так от. Стою я з тими поцами, заливаю їм такий холодець у вуха, шо піздєц, а вони мені: “Вау, Льоха, ти такий розумний”, — а я собі й думаю: “Та, піздєц розумний”. То не я розумний. То вас мамка в дєтстві зі сходів роняла, шариш?

Видаю якийсь звук, типу мені цікаво.

— Ну і в конце, виїбали вони мене втройом по кругу.

— Угу…Шо?

— Шариш. Про це й кажу. Вони б тупо далі кивали головами.

— Може, вони тебе тупо не слухали?

— Та нє, реально кажу. Вони тупі просто. Взагалі ніфіга не викупають. Зомбі тупо.

— Ладно, — кажу. — Краще поможи мені шукати закладку.

— Бльо, а як же чисте удовольствіє від спілкування?

— Ти вмазатися хочеш?

— Певно, — невпевнено киває він.

— Ну то й не пизди.

— Алін?

— Га?

— Я тіпа не шарю, нахуя воно нам?

— Всмислі?

— Ну, оця вся їбана наркота. Я б зліз, чи шо?

— Знов починаєш? Бабки не віддам.

— Та нє, це не про бабло. Просто от нахуя? Шо то рішає?

— А шо рішає хоч шось?

— Та хуй його знає. Любов?

— Хуйов. Виключай вже свою машину смислів, бо рипить і димить.

— Алін?

— Ну шо?

— Ти знаєш, шо я втюрений в тебе з сьомого класу?

Знов, блять.

— Ну?

— Ти тоді така прикольна була, з тими своїми косічками. Набурмошена і смішна. Як так получилося, шо ми оту, тіпа як, разом, але не в любові, а в сраці?

Зітхаю.

— Льох, я не знаю. Я ніхуя не знаю.

Пизжу звісно, бо в голові в мене зразу з'являється жирне їбало дяді Валєри. Його мохнатий хуй, що тичеться мені в лице. А Льоха, він як Льоха. Просто пішов на дно за компанію.

— Пташки співають, чуєш?

— Угу. Поможи. Має бути тут.

— Оно. Під тим деревом. Бач камінь?

Знаходжу. Видихаю. Нарешті мені буде заєбісь.

— Алін?

— Так? — всміхаюся до нього, але з їбалом в Льохи шось не так. Кисле таке.

— Може всьо? Хватає?

— Ти про шо блять? — він мене напрягає, чую себе так, як тоді, в сьомому класі.

— Я тіпа як думав всю дорогу. Ну, знаєш. Воно насправді ніхуя не прикольно.

— Та поясни блять, шо ти маєш на увазі?

— Та оце блять! Типу шо ми пиздуємо раз за разом, як якісь чмоні, ничкаримося від мєнтів, шоб не прийняли і всьо шоб закинутися цим гавном. А потім ше раз і так до кінця жизні? То нахуя воно таке?

— Тебе плавить, — кажу. — Зараз ми це поправимо. Все буде заєбісь.

Але придур хитає головою, ніби блять осознав шось. Та шо він блять може осознати?

— Віддай мені то, — каже.

Тягне руку. Напрягаюся.

— Кинути мене хочеш? Так і скажи блять.

— Алін, блять, — кидається на мене.

Хапає за руку. Дрищавий, але сильний. Кричу. Пробую вирватись, але він тисне сильніше. Пакєт падає. Льоха наступає на нього зверху. Пускає мене. Я падаю. Б’юсь головою об камінець, під яким була закладка. В голові шумить. Потилиця мокра. Бачу його очі. Дивиться на мене нашугано, як дядя Валєра після першого разу.

— Алін, — тягне до мене руки. — Я не хотів. Вибач. Я тупо не стримався.

Присідає. Очі на рівні очей. Зараз положить руку мені на плечі і попросить шоб я не казала мамі?

Хапаюся за йобаний камінець. Луплю ним Льоху просто у лоба. Шкіра репає. Червоне розтікається по білому. Дивлюся в його осовілі очі. Бачу нерозуміння і зрачки різного розміру. Слину, що стікає по підборіддю. Б’ю ше. Його ніс провалюється всередину. З вух тече кров. Б'ю. Кістка над оком репає. Юшить кров. Б'ю. Пожовклі зуби тріщать і щезають у горлі. Б'ю. Тріщить вилична кістка. Б'ю. Плачу. Б'ю. Б'ю.

— Іди нахуй, дядь Валєра, — шепочу, поки перетворюю голову мого кращого друга, на криваву кашу.

Підіймаю з землі пакетік. Дихати важко. Тілом Льохи пробігає спазм. Струшую з мокрого рукава куртки осколки кістки. Треба вмазатися. Тоді стане легше.