Film

Студентське життя — одвічний пошук балансу між порожнім гаманцем та графіком пар. Лора витратила тижні на перегляди вакансій, поки не натрапила на ідеальний варіант: курʼєр у логістичну компанію, нічні зміни, солідна ставка, вантаж — документи.

Коротке стажування, і от — перший робочий день. Завдання було елементарним: доставити кейс у заміську резиденцію “Elite house”. Кілька годин часу і сотня доларів у кишені. На посилці не було жодних даних — лише сірий прямокутник скретч-малюнку.

Охоронець на КПП стер захисний шар, під яким приховали QR-код. Важкі ворота резиденції безшумно відчинились. На ресепшені портьє оглянула кейс і з посмішкою мовила:

—  Кімната сорок вісім.

Лору накрила нудота — вчорашня пʼянка відгукувалася гірким вогнем у роті — і вона попросила газовану воду. Дівчина нахилилась над стійкою — шлунковий сік боляче обпік стравохід. Ковток. Полегшало.

Вона піднялась на третій поверх і тричі постукала в потрібні двері. Клацнув замок. Останнє, що вона побачила, — високий огрядний чоловік. Ноги підкосились, а далі — пелена. Перед очима плили брудні плями.

—   Прокинулась, — сказав хриплий жіночий голос.

Кроки. Різкий удар нашатиря по ніздрях. Холодна вода на обличчя.

—  Ти зіпсував локацію! — роздратовано крикнув чоловік.

—  Не лізь. Я працюю. Ти — знімай, — гаркнув інший.

—  Досить, ми на роботі. Боб цього не любить, — зауважила жінка.

Хто ці люди? Шкіряні ремені перетискали і боляче впивались у шкіру на руках. У роті — металевий кляп-кільце. Лора знаходилась у напівсидячому положенні, голова нахилена вперед. Кімната обтягнута поліетиленом. Шия затекла. Ковтати було боляче — ніби пісок дер горло. Вона спробувала озирнутися. Крапля гарячого воску впала на стопу. Лора здригнулася. Ще одна крапля. Свічка повільно рухалась вгору — до стегна.

—  Стоп! Вона млява, мружиться. Це псує кадр. Приведи її до тями, — наказав оператор.

Розряд у ребра. Тіло вигнулось. Біль розійшовся хвилею. Темрява. Різкий запах привів її до тями. Міцна рука вчепилась у шию. Неголене обличчя притислось до спітнілої щоки. Холодний палець ковзнув між ніг.

—  Вона незаймана… — невдоволено скривився актор.

—  Тобто? —  спокійно запитала жінка.

—  Хуйобто! Цього не було в ТЗ.

—  Це навіть краще – ексклюзив. Працюємо. Обличчя до фіналу не чіпай.

—  Це змінює динаміку фільму, супер! — втрутився оператор. — Додам контурного. Ось так, чудово… Мотор!

Палець грубо натиснув на пліву. Потім — удар у живіт. Ще один. Крик застряг у горлі. Сльози потекли по щоках.

—  Дай мені реакцію, — тихо додав оператор.

Актор видихнув крізь зуби. Він взяв фалоімітатор. Ввів його, зробив кілька різких поштовхів, витяг і підніс до обʼєктива, а після — вставив у рот Лорі. Низ живота горів, вона ледь стримувала ридання, туш потекла. Вʼязка, тепла кров із присмаком лубриканту наповнила рот. Її знудило. Чоловік підняв її за волосся, блювота текла по грудях. Він мовчки взяв рушник і витер її. Жінка подала актору плоскогубці:

—  Повільно і без різких рухів, памʼятаєш?

—  Це займе більше часу.

—  Мистецтво любить терпіння, — додав оператор.

Пекучий, різкий біль скував праву руку. Вона застогнала. Чоловік працював чітко і зосереджено. Один палець. Наступний. Нігті відходили з глухим хрускотом. На лівій він заганяв голки під нігтьові пластини.

—  Досить, — вказала жінка. — Далі за сценарієм.

—  А чому бита? — запитав оператор.

—  Фанат бейсболу, — відповіла вона.

Перший удар — пробний. Вона затремтіла. Другий — прицільний. Якби не кляп – цей крик почула б уся будівля. Рука вигнулась під неприродним кутом. Дівчина знову знепритомніла. Інʼєкція. Різкий спалах у голові – і вона знову тут. Очі скляні. Дихання рване. Чоловік одягнув кастет, стиснув кулак. Метал втиснувся в плоть. Мить – і шкіра вкрилася синцями та глибокими рубаними саднами. Актор зупинився, дістав із кишені чорний мішечок. Струснув. Усередині тихо задзвеніло.

—  Твоя платня, — втомлено сказав він.

Монети впиралися в горло. Вода залила рот.

—  Ковтай.

Екіпаж поліції натрапив на неї тієї ж ночі. Вона лежала обабіч дороги, на виїзді з міста, загорнута в брудну, заплямовану кровʼю тканину. Лора дивом вижила після численних операцій. Під час однієї з них з її шлунка — багряно-чорного місива — дістали двадцять пʼять центів: потемнілі, поїдені кислотою мідяки, які радше нагадували залізяччя, аніж гроші.

Оговтатись вона так і не змогла. Наступного разу її понівечене тіло знайшли на залізничних коліях неподалік станції Вудс. Колеса товарного потяга спрацювали чистіше за гільйотину. Відсічена голова з заплющеними очима лежала у високій траві. За ексклюзив доплатили три тисячі доларів. А Боб…

Хто такий Боб?