Без цукру

Вже місяць я шукаю нового працівника до своєї затишної кав’ярні. Хтось скаже, що я дуже прискіпливий, мої вимоги занадто високі, а я хочу неможливого. Та на мою думку, якщо хочеш когось вразити – це має здаватися неможливим. Особливо, коли мова про мистецтво. Для мене кава – таке саме мистецтво, як будь-яке інше рукотворне. Починаючи з ретельного відбору зерна з ферм, завершуючи увагою до процесу обсмаження, методу заварювання, та поградусному контролю температури води. Я ціную особливий підхід в приготуванні кави для кожного свідомого відвідувача моєї кав’ярні. Тому це місце – не звичайна кав’ярня третьої хвилі. Це храм, а відвідувачі – його гості.

Я ненавиджу непрофесійність…

– Може продаватимемо людям американо? Це ж по суті фільтр, – спитав схвильований стажер. – Люди часто питають американо, а від фільтра відмовляються. Це підвищить продажі.

– Ні, друже, я не женуся за продажами, – промовив холодно я, відкриваючи двері службового приміщення. – Наступний!

Ненавиджу культуру бездумного споживання…

– Ця кава занадто гірка. Це у вас арабіка, чи робуста? – пищала розлючена білявка, чиє обличчя нагадувало мені порцелянову ляльку.

Мене нудить, коли при мені згадують арабіку та робусту. Аж закипаю, коли хтось не знає в чому різниця…

– А в чому різниця? – запитала стажерка за баром.

– На вихід! – не втримався я. – Клич наступного!

Особливо ненавиджу кавових збоченців…

– А ви 3 в 1 заварюєте? – спитав вусатий чоловік у подертій шкірянці.

– Ну, – юний стажер подивився на мене, та побачивши мою гримасу, відкинув питання. – Не заварюємо.

– А якусь солодку каву можете зробити?

– Ну, можу додати вишневого сиропу… – стажер не встиг договорити.

Міцно схопивши юнака за плече я мовчки витягнув його з-за бару й виштовхнув за двері кав’ярні. Закляклий вусань вийшов сам.

– Наступний! – заволав я, зриваючи голос.

Час показує, більшість відвідувачів – сліпі. Їм байдуже, що пити. Хоч кров баристи. Але смак, я вважаю, треба виховувати.

Одного дня до кав’ярні зайшов новенький. Дмитро – приємний на вигляд, спокійний в спілкуванні, уважний до кави. Він швидко вчився, гарно працював з клієнтами. Не сперечався, але доносив потрібну інформацію. А головне – він розумів зерно і міг легко приготувати Еспресо, Аеропрес, V60, чи Кемекс. Навіть знав, як витримати Колд Брю. Дмитро здавався ідеальним. Саме такого помічника я шукав. Людину, яка буде розділяти погляди та ідеї мого храму.

Через пару днів «тестувань», Дмитро офіційно став новим працівником кав’ярні. Ми поділили зміни – чотири дні на тиждень були мої, інші три його. Справи у кав’ярні йшли надзвичайно добре. Це приємно дивувало, але водночас лякало. На комп’ютері в службовому приміщенні зберігалися записи з камер відеоспостереження, тож я вирішив їх подивитись. Переконатись, що Дмитро «ідеальний». Усі приємні відчуття змінив праведний гнів, коли я побачив, як Дмитро «стелиться» перед бовдурами та снобами. Як підлизує тупим опєздолам, які нічого не тямлять у кавоварінні.

– Можна, будь ласка, Лате? – промовила невисока дівчина біля каси.

– Так авжеж. На банановому, чи мигдальному молоці? – з посмішкою запропонував бариста.

– Головне солодкий…

– Добренько, тоді я зроблю на банановому молоці. Буде більш десертний смак, – промовив Дмитро та почав готувати замовлення.

– Дякую, – випалила дівчина, коли замовлення було готове. – А можна додати цукор?

– Звісно!

Я стис щелепи до скрипу зубів. Очі почервоніли від люті. Я не міг знайти собі місця. Знаючи, наскільки токсичним для кави є йобане бананове молоко, я не міг повірити, що новенький продає його в моїй кав’ярні. Воно перебиває смак кави! А цукор?! Який нахуй цукор?! Це все одно що їсти лайно! Ця наволоч зіпсувала ідеальну, незаплямовану репутацію кав’ярні своїми низькосортними помиями. Я мусив його провчити. Помститися. Відновити репутацію цього священного місця.

Наближався день каптейстінгу. Напередодні, після зміни, я запросив Дмитра до службового приміщення – підготуватись до дегустації. Зачинивши двері, хлопець не очікував тупого удару портафільтром у скроню. Метал пробив голову – назовні бризнула темно багряна кров. Наче Каберне. Хлопець впав на підлогу без свідомості, як великий шмат м’яса. Проте, справжнім м’ясом йому ще судилося стати. Взявши на барі ніж я розчленив Дмитра на десяток окремих частин, які повільно прогнав через електричну кавомолку. Почавши опускати в ЕК43 передпліччя та гомілки, я дійшов до внутрішніх органів. Найдовше я подрібнював кишківник. Отриманий «помел» я обсмажив та змішав з розчинною кавою, яку вже наступного ранку подавав гостям.

Каптейстінг пройшов вдало. Гостям сподобався дивний солодкий, м’ясистий смак «спешіалті» кави, з нотками заліза, карамелі й попелу.