Улісс

Я отямився, занурений у переповнений пісуар, і почав блювати раніше, ніж вдихнув повітря. Навкарачки по липкій підлозі я рахував лобкове волосся, поки сеча, жовч і струм їжі повністю їх не затопили. Легше не стало.

Піт скрапував з мого носа, і крізь сірі вихідні штани коліна мокнули й клацали об кахель. Дзюркіт ні на мить не зупинявся. Не маючи як підвестися, я вхопився за брудну постіль, що висіла навпроти сусіднього пісуара, і почав видиратися. Я витер чоло і хотів було обтерти гидкий рот, та щось збіса відштовхнуло мене, і я відлетів по плитці, поки стало повітря. Із залишками жовчі з мене потекла і кров, на краплі якої одразу всідалися бджоли.

Що?  

Підвівши очі, я побачив нескінченний коридор з рядами пісуарів по обидва боки. Постаті мляво совались у вбиральні, їх гомін в’язко скрапував зі стін. Щось я розумів, інше не було схожим на мову.

Те, що мене відштовхнуло, досі спорожнювалось у гидку порцелянову чашу, та дивилось воно на мене. Перев’язані ганчір’ям кукси сочились з голови створіння. Між вискубаним пір’ям і товщами тканинного сала пари косих очей терлись одне об одного. Вони сплюнули щось у мій бік — я не міг, я не міг цього зрозуміти, тож просто побіг. 

Ганчір’я, ганчір’я і постійний дзюркіт, розбиті пісуари і розбиті черепи, дрейфували на їх дні; дві стрічки дзеркала на рівні очей: люди, людські подоби й не подібні ні на що. Деякі стояли трійками і вижимали руками кишки зі спотворених черев, як прання. Густий сік стікав з них разом з насінням, що сліпо роїлося між їх пальців.

На колінах, занурений обличчям у чашу, старий намагався підвестись. Всередині його відкритого корпусу м’язи тільки почали гнити навколо зацукрованих органів. Його бджоли їли своїх мертвих і одразу латали знівечене тіло, їли й вибльовували себе. Спина, розрізана на два шкіряних крила, ховала у тіні маленьке створіння у тозі, яке підставляло пухкі білі губи під його кволий струм, ніби уві сні.

Позаду тріснув кахель, і невільницький стогін змовк. З моїх черевиків хлюпотіла урина. Як давно я стояв?

Цівка слини майже торкнулась підлоги. 

Щось стрімко наближалося, і я стояв на шляху. Відвести погляду від відображення у власній калюжі я вже не міг.

Ще трохи.

Я хотів, щоб це закінчилось, я дивився собі у вічі, аби не побігти знов. Та прилив коричневої юшки зливався з моїм ликом, і я втрачав себе під рідким гівном старого, чий рот тік від шиї і до кам’яних нирок: 

-       Улісс. Уліііііііссссс…

Довкола усе тремтіло. Я озирнувся побачити смерть, але на мене летіла на роликах дівчина. З безформної суми вона жменями діставала білий рис і сіяла його по підлозі. Насіння липло до кахлю, до дзеркал, квітло у зморшках кального ганчір’я і скалічених органів. За мить зерня вже звивались під хворими нігтями, в іншу — гуртом вилітали з пожовклих лялечок по обрису ясен.

Весна.

Мухи шматували бджіл і встеляли їхніми головами їй дорогу. Вони сухо хрумтіли разом з яйцями ненароджених ктирів під її колесами.

Літо.

За долоню мене вжалила бджола. Я втратив розум — я мав надію.

Я відійшов на пів кроку вбік і в мить, коли вона встромила руку в торбу, вхопився за неї щосили. Вона не могла відвести погляду зі шляху; нігті на моїх зморщених пучках скручувались і падали додолу. Я знав, що її ролики наповнювались моєю сечею, і знов і знов просив пробачення, і знову і знову благав мене врятувати. Вона почала верещати, як жало в моїй долоні пробило її між ребер, істерично сміятись, коли жовтки з білками просочували наші тканини і стікали ногами. 

Ми пришвидшувались. Стіни зливались із тими, хто ще міг стояти, підлога — з тими, хто мав що віддати. Мертві, сповнені наругою очниці пісуарів відмовлялись розчинятись у жовтому світлі, і навіть за стуленими повіками вони мене бачили.

Скільки минуло часу до перетину порога?

Вічність.

Коли світло вдарило нам у спину, я відпустив її. Вона стрімголов летіла у прірву, сіючи жмені рідкого насіння у темряву.

Я підійшов до краю безодні. Далеке шипіння неосяжного океану долинало звідти.

Ти.

Я розстібнув блискавку, витягнув член і почав сцяти за межу, аби з’ясувати, як довго мені падати…

як високо я злетів.