Її очі

Яскрава лампа боляче пронизує яскравим променем щойно розплющені очі молодої дівчини. Розгублені зіниці хаотично рухаються в пошуках відповідей, на ще навіть не сформовані в голові питання. Це єдине, чим вона зараз може рухати. Її оголене, знерухомлене тіло міцно привязане до хірургічного стола десь у підземній кімнаті. Чоловік в білому халаті та латексних рукавичках зацікавлено розглядає кожен міліметр її обличчя. Він помічає цей рух.

— Ти прокинулась, моя красуне?

Його рука ніжно гладить її по голові. Потім він трохи змінює кут лампи, щоб світло не засліплювало очі. У його руках з’являється дзеркало.

— Поглянь, — він підносить його ближче, — я вже майже закінчив. Це буде бездоганно!

Дівчина не маючи вибору вдивляється в поверхню дзеркала. Якби можна було почути, як промовляє погляд, то зараз — він кричав. “Господи!” — відчайдушно взивали двоє сповнених сліз очей. Вони не впізнали себе. Обличчя по той бік не мало шкіри. Хірург-психопат працював скальпелем годинами, знімаючи шкіру шар за шаром, наче знімає обгортку з дорогого подарунка. Він залишив повіки — тонкі, бліді, майже прозорі клаптики живої шкіри, що ще могли моргати. Залишив також вузьку смужку шкіри навколо рота. Все інше було знято ідеально рівно. Оголене м’ясо блищало соковитим червоним кольором. Чітко проступали волокна м’язів, сітка дрібних судин і в деяких місцях — жовтувата кістка черепа. Все свіже, стерильне, ще тепле. Самі вуста були акуратно зашиті тонкою ниткою. Ідеально рівні стібки стягували залишену шкіру у моторошну, нерухому лінію.

Чоловік прибирає дзеркало й ще раз кидає задоволений погляд на свою роботу. Потім повільно випрямляється й прямує до іншого кутка кімнати.

— Кохана, поглянь… в неї твої очі.

Він торкається губами холодного скла контейнера. Всередині, в прозорій в’язкій рідині, застигло обличчя молодої жінки — бліде, нерухоме, з ледь помітною посмішкою.

— Ти повернешся до мене. Я знову відчую твоє тепло…

Обережно бере контейнер і підносить його до дівчини, ставлячи поруч із її головою.

— Бачиш? Навіть волосся… і руки…

Обережно сідає на край столу, схиляється ближче, вдивляється в знерухомлене тіло, ніби оцінюючи. Нахиляється до її шиї та повільно ковзає носом вниз, до грудей. Прискається вухом туди, де наче пташка в клітці, б'ється перелякане дівоче серце.

— Скоро, любове моя… це серце битиметься для тебе. — На мить завмирає, наче щось щойно усвідомивши. — Ні… так не годиться. Робота ще не завершена.

Відкладає контейнер на металевий столик з інструментами. Його погляд зупиняється на руках дівчини. Яскраво-жовті нігті.

— Вона ніколи не носила жовтого… — роздратовано фиркає він і бере скальпель.

Лезо все ще темне від крові. Його рука починає різкими, майже дратівливими рухами зішкрібати покриття.

— Уявляєш… вони забрали її в мене напередодні весілля. — Голос стихає. — Шістнадцять ударів гострим металевим предметом. Виколоті очі… а також…

Рука тремтить. Скальпель раптово ковзає глибше, ніж треба.

— Упс… перепрошую. — Схиляє голову, ніби справді шкодує, а потім усміхається. — Чи я покарав їх? Звичайно! Вони виявилися надто слабкими… зовсім не вміли терпіти біль. Та зараз не про це. Перейдемо до найважливішого. Перед тим, як обличчя моєї коханої буде подароване твоєму тілу, я маю переконатися, що ти заслужила це.

Його вираз обличчя стає майже урочистим.

— Три питання. І бодай одна правильна відповідь. Нічого складного, правда? Отже, перше питання: якщо обирати між ножем і яблуком — що ти обереш?

Мовчання. Здається, те, що в дівчини зашитий рот, його зовсім не хвилювало, як і дія введених препаратів. Після невеликої паузи чоловік продовжив:

— Що ж… не хвилюйся. Усі помиляються. У тебе ще є шанси. Що обрав би я: спів пташок чи шум водоспаду?

Кілька секунд він мовчки дивився на неї. В його очах розпалюється вогник божевілля, обличчя стає багряним, м'язи нервово смикаються. А потім раптово зривається на крик:

— НІ! Ні, ні, ні…! Чому? У тебе остання спроба! - Чоловік переводить подих, його погляд завмирає на тому кутку кімнати звідки він приніс контейнер, і де в такому ж контейнері зберігався дитячий ембріон. — Як би ти назвала нашого первістка?

Чоловік повільно похитав головою. Десь у руці з’явився ніж, рука урочисто наносить шістнадцять ударів.

— Пробач, кохана… я шукатиму краще. А доти, я забиратиму у них твої очі, та очі тих, хто кривдив тебе. Вони служитимуть тобі, доки ти не повернешся.

У темряві кімнати стоять манекени. На кожному чуже людське обличчя. Одні — невдалі спроби, інші — заслужена кара.