Праотець

Була така нестерпна спека, що Петро Остапович вже задихався. Він тільки те й робив, що судомно витирав брудною долонею піт, що лився з чола, і сопів. На його широких плечах лежав мішок, і хоч він не був таким вже й важким, це все одно додавало проблем. Тривав червень. Під таким палючим сонцем кожна дрібниця додавала проблем. Десь в око залетить волога комашка, а десь раптом у ніс заб’ється каламутно-жовтий пилок, ймовірно, з якоїсь літньої незграбної квітки. 

Будинок Ольги Володимирівни був збудований зі шлакоблоків, а дах — із шиферу. Коли Петро Степанович наблизився до будинку, то побачив, що навіть споруда нагрівається і трохи відбиває сонячні промені, ніби сяє. Ольга Володимирівна була напівглухою старою жінкою, двері зазвичай не зачиняла, забувала. Петро недбало штовхнув їх ногою, завалився в коридор, прошмигнув крізь запах прілої цибулі та смаженої ковбаси, забіг у залу і побачив Ольгу в кріслі перед телевізором. Петру стало цікаво, як вона відреагує на те, що відбуватиметься, тому не став її одразу вбивати. Натомість дістав ніж із куртки й різко провів лезом біля вуха.

Провів кепсько, тож вухо не відпало, бовталось у бризках червоної крові. Шия Ольги Володимирівни заніміла, вона не змогла повернути її назад. Схопилася за вухо й почала плескати ротом, наче риба. Кров пахла металом, струмувала й затікала в рот, який вона марно роззявила. Петра розсмішила її дитяча безпорадність. Він відрізав вухо й закинув його у мішок. Чоловік не хотів дивитися їй в очі, тому, щоб дотягнутися до другого вуха, схопив Ольгу за сиве волосся, притягнув до себе голову і швидко відрізав інший орган. Вона спробувала помахати руками, але Петро миттєво вдарив коліном по голові, й вона замовкла. Не померла, просто злякалася нового удару. Її голова стала повністю червоною, немов її облили фарбою, кров стікала на обвислі груди, огортаючи зморшкуваті соски. Петро збудився і почав розбивати кулаком її обличчя, перетворюючи у потворне, бридке місиво. З кожною секундою голова Ольги набувала форм червоної каші, з якої необережно стирчали шматки плоті, через що вона стала схожою на свинячий фарш із прожилками жиру. Петру стало огидно.

Сонце наближалося до зеніту, Петро зрозумів, що може не встигнути. Він почав бігти, від чого його волохаті пахви стали мокрими, що проявилося на блакитній футболці-поло. 

Сестра Миколи Івановича мешкала на кінці вулиці Вересневої. Нещасна вдова постійно хворіла, хоч їй було лише за сорок, вона виглядала на сімдесят. Після смерті чоловіка в неї загострилася алопеція, почала лисіти, ноги розпухли, нирку вирізали.

Двері в її дім були зачинені. Петро підняв каміння біля квітника, кинув у вікно, скло розбилося, і він почав залазити всередину. Жінка підхопилася з ліжка й почала кричати, але не поворухнулася, наче її товсті ноги відмовили. Петро вдарив її кулаком у живіт, вона скорчилася, і він зміг спритно дістати ніж та почати знімати скальп. Йому потрібна була недбала шкіра з її голови, з якої стирчали рідкі сиві волосини. Він провів ножем по колу голови, випускаючи назовні слабкі струмки крові. Зінаїда, сестра Івановича, котрий був у Петра географом у школі, намагалася відкинути руками нападника, кричала, навіть верещала, але агонія тривала недовго. Петро схопився за волосся і почав відривати шкіру від голови. Слабке волосся виривалося, але незабаром шкіра підкорилася, оголюючи черепну коробку. Скальп полетів у мішок.

Зінаїда так кричала, що Петро почав перейматися. Він схопився за ніж та вставив їй у горлянку. Потім висунув. Засунув. Взад-вперед, взад-вперед. Фонтан теплої приємної крові забризкав підлогу, стіни, навіть трохи стелю. Член Петра знову збудився, але Зінаїда, наче на зло, померла, крик стих, і він пішов. 

Сонце вже доповзло до зеніту. Він мав діяти швидко. Добіг до заднього двору, витягнув із мішка весь вміст і почав складати. Знизу поставив ноги — понівечені, вкриті гангренами, на них закріпив тулуб — худий, у шрамах і ранах. Іржавим дротом привʼязав до тулуба гнилі кукси рук. Зверху Петро розмістив страшну занедбану голову, до якої прикрутив вуха, і на яку натягнув скальп. Найгірші частини тіл вбитих ним людей були нарешті зібрані разом. Він усміхався, дивлячись на своє огидне творіння, розпливався від гордості. Однак, воно було незакінченим.

Петро порізав свої долоні, засичав від болю і притиснув їх до чудовиська, віддаючи йому свою кров. Воскрешаючи праотця темряви, зла і смерті.