Котику Сіренький

— Батько хоче тебе бачити, Лесику, — руки жінки затріпотіли над одягом сина, легко його знімаючи. — А слово батька — закон.

Дерев’яна підлога натужно заскрипіла, коли вона перевернула наге тіло на живіт. У тьмавому світлі гасових лапм зблиснув щойнонагострений ніж. Лезо впевнено розітнуло шкіру від вуха до вуха, окроплюючись карміновою кров’ю.

Вздовж хребта. Нижче. На сідниці й до самих стоп.

Метал легко розтинав плоть, поволі простуючи з ніг на руки. Шкіра рвалася як мереживо, привідкриваючи ще теплі нутрощі.

Жінка обережно відслонила краї шкіри й поволі почала відділяти її від білосніжних кісток черепа. Скальп відокремився й наліг на осклілі блакитні очі.

Наступним на черзі був пояс верхніх кінцівок.

«Котику Сіренький, Котику Біленький, — почала наспівувати під ніс мати. — Котку Волохатий не ходи по хаті...»

Пальці пестили золотисту підшкірну клітковину, якої було вдосталь в маленькому дитячому тільці. Шкіра все більше звисала, оголюючи незаймане осквернене нутро. Ним повільно, навіть ненав’язливо, стікала кров, намертво в’їдаючись у віковічні дошки.

Рідина блукала між пальцями жінки, що продовжувала виводити мелодію:

«Не ходи по хаті, не буди Дитяти...»

Діставшись стоп, вона відділила шкіру перед пальцями, а тоді відклала ніж і знову перевернула тіло.

«Дитя буде спати — Котик воркотати...»

Першим мати зняла обличчя. Далі відокремилися шкіра рук, тулуба і врешті ніг.

Ніж гучно вклинився в дерево обабіч голови сина. Жінка поволі відсторонилася й благоговійно підійняла тканину.

— Олечко, ходи сюди! — з ніжною радістю гукнула.

Однак у відповідь їй була тільки тиша.

— Олечко!

Ніхто не відгукувався у цьому мертвому безгомінні. Аж ось до вух жінки долинув ледь чутний схлип.

Обережно поклавши виріб на стіл, мати кинулася до печі.

— Ольго! Мале ти стерво! Ану вилазь! — рука шпарко занурилася вглиб штандари, витягуючи за волосся заплакане дівча.

Жбурнувши її на підлогу, мати грізно нависла над нею.

— Роздягайся.

Дівча замотало головою.

— Негайно! — жінка ривком підняла свою дитину й поволокла до столу.

Руки дівчинки полохливо злетіли й завмерли за лічені міліметри над вбранням. Ця мить вагання розпалила нову хвилю гніву — жінка вліпила дочці ляпаса.

— Не рухайся! — і почала шпарко зривати з неї одіж.

Схопивши ножа, мати одним виваженим рухом обітнула коси, а тоді потягнулася по шкіру. Скальп огорнув дитячу голову. У руках жінки зблиснула голка з білосніжними нитками.

«Ой на Кота, на Воркота — на Дитинку Дрімота...» — злетіла з уст мелодія, доки краї шкіри на потилиці зшивалися хрестиком.

 Тонесеньке тільце дрібно тремтіло. Ледь чутні схлипи сполохано завмирали на її вустах.

«Ой ну люлі Котку, не ходи на колодку...» — хрестики покрили хребет, зазміїлися руками й ногами.

«Не йди на колодку, бо заб’єш головку...» — мати підвелася й схилилася над обличчям.

Голка легко проткнула шкіру губ, здригнувшись опісля від вереску дівча.

— Мовчати!

— Матінко, — схлипнула Олечка. — Мені боляче...

— Потерпи, Лесику. Скоро все буде добре.

— Я... Олечка...

— Олечка мертва, — натомість щиро здивувалася мати. — Хіба не бачиш, Лесику? Вона впала й забилася об стіл...

— Це ж Лесик. Лесик впав. Ти ж сама його...

— Лесик живий! Чуєш?! Ти живий! — і вона зробила наступний стібок.

Олечка знову заверещала — голка надто сильно пробила Лесикову шкіру.

Мовчки завершивши хрестик, жінка люто вгатила голову дитини об дубовий стіл. Тіло миттєво обм’якло й глухо впало на підлогу.

Важко дихаючи, мати сіла зверху й схилилася над обличчям дитини, майже його торкаючись. Щоку жінки запестив тремтливий подих. Вона вдоволено вишкірилася — жовті зуби в півсутінках виглядали геть зогнилими.

Голка втретє пронизала набряклу губу наскрізь.  

«Та буде боліти — нічим завертіти...»

Тіло вже й не здригалося під тією вагою. Тільки ледь чутні схлипи, що більше нагадували нявчання котеняти, сколихували тишу після кожного проколу. 

Завершивши з губами й носом, мати замислено завмерла.

Повіки дитини затремтіли й поволі розплющилися.

Мить. Друга. А тоді жінка зненацька заверещала.

— Прокляті очі! Прокляті! Прокляті! — і почала наглухо зашивати повіки.

Карі райдужки полохливо заметалися в намаганні зачаїтись. Однак тікати було нікуди.

Завершивши з обличчям, мати підшила «рукави» і «холоші», взяла мокру шматину й витерла залишки крові, надалі продовжуючи ігнорувати запечені кірки та звисаючі клапті на скальпі.

Проспівали треті півні.

Підібравши одіж Лесика, вона турботливо одягнула дитину, а тоді схопила її за руку й поволокла надвір.

Холодне вересневе повітря вдарило в обличчя. Передсвітанкові сутінки поволі блякли. Помережані росою ноги спинилися перед деревом, на гілці якого самотньо гойдалася постать.

— Доброго ранку, любий. Сумував?