Порозводилось

  — Це ваша нога?

Касирка морщиться на мене, переводить погляд на жіночку позаду. Та не поставила розподільної планки. І копчене стегенце зсунулось із гори добра на мою пляшку. Нагло і безпардонно. На відміну від своєї власниці, яка показово тримається на відстані, яка підкреслено не дивиться на мене, яка принципово не хоче мене помічати, мов якогось бродячого пса.

— Мужчина, я вас питаю — це ваша нога?

Лише ледь по десятій. Мені холодно та спекотно водночас. Мені липнуть руки в кишенях та стікає з-під картуза. Мені гидко бачити своє заросле відображення в її вилинялих байдужих очах. Мене верне від гладких сонних риб її думок, які сновигають під липкою плівкою, які здригаються разом усі, мов від каменюки по плесу, і повертають свої запухлі пики на мене — бліду личинку на гачку.

— Мужчина..?

Я бачу як кривляться її губи, тонші за колючий дріт, як вони вимовляють слова, але ті не можуть пробитися крізь шум, який тисне на барабанні перетинки, який гіркне в’язкою слиною, який видушує мене із себе, мов нещасні залишки зубної пасти із тюбика. Я бачу, як видовжується обличчя касирки, як крізь шкіру прокльовується борода, як сивіє та переплітається з дрібними гілочками. Як обличчя розтягується в посмішці, я знаю її, я вже бачив раніше, якого хера, старий, не зараз, давай поговоримо потім.

Але він не відстане, братан, це твоя нога чи моя, сам стоїть спершись на скошене дерево і сміється очима. І я бачу який він худий, як його худа штанина набирається кров’ю в тому місці, де її перекушено, наче кістку колючого дроту, і під нею нічого, лиш калюжа збирається. Він сміється й показує те, що тримає в руці — червоний армійський талан, із якого так недоречно висить шматок штанини, перебитий на кашу. І я бачу своє відображення, бачу жінку, яка вдає, що мене не існує, її риби колючі, бачу піт, що стікає на давно неголені щоки, як трясеться рука у кишені, як куріється дим після вибуху, ви будете купляти чи так стоїте, осипається лунко гіляччя.

Так не піде, старий, до мене повзи, затягну турнікетом, бо витечеш, ледь ковтаю дроту клубок, ріже пульсами скроні. Не зважай на цих упириць, їх замулено наглухо, поможу тобі, витягну, тільки хай перестане шуміти, тільки хай перестане трясти. Він сміється без слів, я це бачу навіть у темній норі на його худому обличчі, на його пожовтілих щоках, що беруться вже плетивом вен, у його закоцюблій руці, яка все стискає той клятий талан, повний тухлої каші із м’яса. Тільки бродячий пес, що на запах прийшов, мужчина, ви тут, до нори заглядає й облизується, рано тобі ще, друже, потерпи, поброди ще голодним.

Братан, це твоя нога чи моя, він сміється очима і мухи п’ють його сміх. Я не чую крізь шум, мені холодно й жарко водночас, тільки бачу як лізуть вони через ніздрі до рота, тільки бачу, як кашу їдять, як відвертаються вбік принципово, мов мене не існує. Мені дихати нічим, мені горло спирає зсередини і темніє в очах, лише ледь по десятій, старий, ти образився, ти чого так надувся, пришиють тобі твою ногу рибальським гачком, знаєш сам які медики зараз. Мені б вийти подихати, та ні сил вже, тільки губи усохли, погіркли, ахрана, сюди підійдіть. І ноги мов нема, не згинається і не болить вже, затягнув таки добре, якщо продадуть упириці бухла, то й тебе пригощу, обіцяю.

Пес так скімлить ображено й глухо, потім клацає пащею ловлячи мух, ні на крок не відходить, очікує. Мені б сил хоч крапинку, щоб кільце хоч зубами затиснути, бо ні холодно вже, ані жарко, тільки очі сльозяться від цього смороду, тільки мухи радіють, потираючи лапки, витанцьовують лоскотом. Навіть залишки пасти зубної вже вичавив, вилизав, висмоктав із-під кожного нігтя, мужчина, ви чуєте, повтирав собі в ніздрі, щоб не чути нічого, не бачити цих личинок блідих у власній нозі, на гачку серед власних думок, не знати їхнього смаку.

Не чути, не бачити, потопити всіх риб у бухлі, усі запахи передушити, є хто живий, фу як смердить, ми свої, пацани, обережно, у нього граната.

Братан, це твоя чи…

Ниє протез.

— Пакетик потрібен?

Потопити.

Усіх до одної.

— Задовбала ця алкашня.

— Ханига. — касирка пропікує стегенце. — Щось порозводилось їх.