Анекдот про куколда

Було темно. Женя ніс смердючий пакет до смітника і через щось перечепився. На шляху назад, для застороги, увімкнув ліхтарик. Зупинився, коли розгледів серед мороку силует.

Ліворуч лежала людська голова: на потилиці, рівно. Кисті та ступні були на анатомічно-правдоподібній відстані від голови. А посередині, обʼєднуючи всі частини тіла, лежала, зварена із залізного листа, форма людського тіла, залита бордовою вʼязкою рідиною, схожою на кисіль, кілька сантиметрів висотою. Женя наблизився: всередині плавали зуби, нігті та порубані шматки мʼяса. Він цокнув язиком, через наближення небажаної зустрічі, і згадав перший раз, коли Дибіл змусив його дивитися.

Хлопчики сиділи біля старого трухлявого пня, що слугував для дорослих столиком посеред двору. Під час реновацій пень вирішили викорчувати, полишаючи розриту свіжу землю.

Женя з Дибілом тицяли в неї палицями та реготали, коли діставали личинки жуків. Не лише Женя називав Дибіла Дибілом. Так його називали старші хлопці. А потім прижилося.

Дибіл перестав реготати, підвівся та кудись пішов. Повернувся через кілька хвилин із порожньою дволітровою пляшкою.

— Давай їх сюди.

Женя з Дибілом, як очортілі, занурювали руки в землю, діставали личинок та жуків і складали до пляшки. Хвилин за двадцять пляшка була заповнена на чверть. Дибіл закрутив її та почав трясти. Жуки бруднили прозору пляшку, перетворювалися на фарбу. Спочатку звук був схожий на каміння, а потім — на сирі яйця. Дибіл пішов до асфальту і почав розливати гливку рідину з пляшки та надавати їй форми одного великого жука. Але потім зупинився.

— Я не буду, якщо ти не дивися.

Женя кивнув та підійшов ближче. Полилося.

Весь вечір Женя чекав на повідомлення. Зазвичай вони приходили того ж дня, як Дибіл залишав йому сюрприз. Так трапилося і цього разу: невідомий номер запрошував зустрітися ввечері на набережній.

Наступного дня Женя жував хліб з намазкою та дивився на воду, що з кожною секундою темряви гливкішала. Коли дув вітер, річка бралася сиротами. Він пригадав одну з їх останніх зустрічей.

На пляжі зібрався ледь не весь універ. Співали пісні та пили. Женя сидів поруч із Дибілом. Останній мовчав увесь час.

На горизонті зʼявилася стая вуличних собак. Товстенькі маніпулянти притискали вуха та махали хвостами. Дівчата та хлопці пестили їх та годували усім, що мали. Дибіл тицьнув Женю в бік, кивнув до собак та посміхнувся.

Ніч опустилася на спорожнілу набережну. Женя допивав останнє пиво під пледом та спостерігав: Дибіл топив собак у воді та озирався до нього із широко розплющеними очима, поки собаки виверталися під водою. Коли Женя задивлявся на воду чи небо, Дибіл вигукував:

— Ти дивишся?

Женя відповідав мовчазним кивком.

Він ледь не вдавився піцою, коли рука Дибіла лягла на плече: так сильно занурився у спогади.

— Так і знав, що ти прийдеш. — Дибіл заговорив першим.

— Ти ж просив.

— Але ж не змушував? Пішли.

Наблизилися до білого бусіка із тонованими вікнами. Дибіл додав:

— Холодно буде, тримай.

Він простягнув Жені щось волохате з рукавами.

— Куртка з собачої шерсті. Не застудишся.

В бусіку було багато мішків з льодом. Посередині, обкладене мішками, лежало щось у формі людського тіла, так само із перемеленого фаршу, органів та нігтів, ось тільки не рідке, як те, біля смітника. Це тримало форму.

— Оце все з одного хлопця. Без кісток, в пропорції з желатином. Гля… — Дибіл ляснув холодець у формі людини по сідниці, і все тіло заходило тремтінням.

— Прикол.

— Ти… залишишся?

Женя кивнув.

Дибіл занурив руку в пакет з льодом, дістав пляшку пива, відкрив та простягнув Жені. Потім дістав з кишені презерватив, спустився на коліна, залив лубрикант поміж сідницями мʼясного манекена та налаштовувався, тремтячи чи то від холоду, чи то від збудження.

Бусік тихенько хитався ритмічними рухами Дибіла, Женя сьорбав пиво. Куртка дійсно тримала тепло. Женя спостерігав за Дибілом, що маслав людський холодець, і, занудившись, зиркав на годинник. Читав текст на пляшці пива, рахував власні пальці, подумки зважував мішки з льодом. І потім, чомусь, засумував.

— Чого ти мене постійно кличеш? — Він звернувся до Дибіла. Той дихав важко, але тихо.

Дибіл зупинився, та, тримаючи желейне тіло за плечі, озирнувся і відповів:

— Так цікавіше.

— Мені набридло за тобою спостерігати.

Дибіл подумав собі, подумав, а потім запитав:

— Також хочеш? — тоді підвівся та вказав на людський фарш, що досі хитався від пристрасті.