Нічого, скоро посиніє

Ще навіть перші промені сонця не встигли розгорітись, а вона вже пиздить. Потік слів ллється з її рота, ніби крізь дамбу, яку прорвало. Тільки-но її голос підвищується, мої пальці, що лежать на стільниці, сіпаються. 

Намагаюсь не слухати. Натягнути уявний мішок на голову, аби бодай на краплину зменшити гучність її бридкого голосу, але ж від стукоту її підборів нікуди не сховаєшся. 

Бачу, як на моїх руках випинаються вени. Вдихаю, та замість кисню ковтаю її бридкий сигаретний дим, і в мені щось вибухає. 

Пальці більше не тремтять — замість цього впевнено ковзають по стільниці. Щойно в долоні опиняється кухонний ніж, вона…замовкає. 

Та вже запізно. Сьогодні цей день настав.

Ніж ковзнув у її живіт легко, наче в масло. 

Цей зойк…виявляється її голос може бути приємний. 

Вона звалилась на підлогу. Її трусить. А ці очі, що дивляться на мене…мені здається, раніше вони були блакитними? А зараз якісь сірі. Може, потемніли від сигаретного диму, як і стіни у нашій квартирі? 

— Чому…?— хрипить. 

Курва, серйозно? 

Скільки разів я говорив, а вона вирішила послухати тільки зараз?!

На моїх вустах з’являється посмішка. За своє довбане життя я дещо зрозумів — дії говорять краще за слова. 

Я стаю навколішки. Тканина джинсів одразу всотує в себе її кров. 

Її пальці досі чіпляються за ніж, намагаються витягнути. Я ласкаво їй допомагаю. Не тому, що мені її шкода. Ні. Мені він потрібен. 

Підношу ножа, а тоді починаю бити так швидко, ніби хтось упер дуло пістолета мені в маківку і наказує це робити. Спиняюся лише тоді, коли її кров настільки залила мені обличчя, що довелось кілька разів витирати плями рукавом сорочки, а вони все не зникають. Мов пелена засліпили мені очі. 

Думав цього буде достатньо, але ж ні…я знову  вганяю гострий кінець леза їй в живіт, у районі пупка. Завмираю, а тоді прокручую. Повільно. Потім — в інший бік. Нудота підступила до горла, але я її стримую. 

Ще не закінчив. Ця сука ще не настраждалась. 

Перехоплюю міцніше рукоятку.  Намагаюсь розрізати черево, але це виявляється не так легко, як з плюшевим ведмедем. Докладаю більше зусиль і нарешті чую рипіння. Як же вона смердить. Що з середини, що ззовні. 

Блювота все ж виривається з мене. Спираюся на руки, дивлюся, як вона розтікається поміж кров’ю, і мене нудить ще сильніше. 

Нарешті вдихаю. Горло пече, а в носі досі відчуваю той кислий запах змішаний з металевим. 

Мені гидко, бо тепер я сижу в калюжі блювотиння і від мене тхне ще гірше, ніж зазвичай. А я це ненавиджу. 

— Це все через тебе! 

Дивлюсь в її широко розплющені очі. Раніше там була ненависть, а тепер — страх, який лишиться там навічно. Так гарно, та чогось не вистачає. Ах так. Вона не встигла нафарбувати свої повіки тими бридкими блакитними тінями. Але нічого. Зараз виправимо. 

Мій кулак вдарив раз, потім знову.  Її кров хлюпала під моїми ногами. Кісточки на пальцях запекли від ударів об її череп. 

Відхиляюся. Як візажист, дивлюсь на свою роботу. 

Одне око витекло, інше заховалось за червоною розпухлою повікою. Не той колір.

Нічого, скоро посиніє. 

Дихаю важко, ніби пробіг марафон, але всередині немає ейфорії. Нічого немає. Лише одна думка ковзнула, поки я сів і сперся руками на коліна: «Нарешті». 

У кімнаті тихо. Немає крику. Її більше немає. Я можу видихнути. 

Відкидаю голову назад, та раптом чую шурхіт. Холод пробігся спиною. 

Ковзаю поглядом. Забираю пальці, що мимоволі потягнулися до ножа, але вони чомусь тремтять. 

Вона мертва, чорт забирай, лежить нерухомо…та хіба її голова була повернута до мене? 

Раптом її щелепа клацає. Я здригаюся. Не встигаю підхопитися, як її рука вже вчепилася в мою, а червоні нігті вп’ялися в шкіру до крові. 

Не може бути. Я вбив тебе! Вбив!

Її повіки розплющуються. У тому оці, що лишилося, палає ненависть. 

Пауза. 

Лише моє серце шалено калатає. А тоді кімнату пронизує її вереск…

— Максиме, ти чуєш?!

Здригаюся і перевожу погляд на матір. 

— Угу.

— От і добре. Збирайся в школу, кажу! Ти, до речі, мої блакитні тіні не бачив? 

— Ні, — відказую. 

— Де ж вони ділись? — питає мама і зникає в коридорі. 

— Полетіли з дев’ятого поверху, — бурмочу собі під ніс. 

Опускаю погляд на стільницю. Пальці досі стискають дерев’яну рукоятку кухонного ножа. 

Знову не сьогодні.