Студентику, блядь

Вечірній Київ гуде генераторами. Світяться вітрини аптек, магазинів та інших закладів. Морозний вітер жене стужу з Дніпра на темні вулиці Оболоні. Дорогу освітлюють лиш фари авто. У висотках де-не-де сяють вікна. У багатьох давно вже є альтернативні джерела живлення.

Стас вийшов з метро «Мінська» і заскочив у напівпорожню маршрутку. Їхати хвилин п’ятнадцять — до кінцевої, додому. 

Він відпрацював зміну адміністратором у супермаркеті. Втома дається взнаки. Дрімота оволодіває ним.

Стас відкриває очі.

Він не в маршрутці, а в мікроавтобусі з тонованими вікнами.

Брови повзуть угору. У салоні лиш двоє похмурих бородатих чоловіків у формі ЗСУ. Одному за п’ятдесят. Інший молодший — до тридцяти.

Останній нахиляється до Стаса. Той панічно втискається в сидіння. Та військовий лиш відчиняє двері біля нього. Усередину вривається морозний холод.

— Вилазь, студентику! — каже старший. — Кінцева, — киває на вихід. — ДВРЗ.

Стас перелякано водить очима. Не розуміє, як опинився на лівому березі з ними. Намагається підвестися, та тіло паралізує.

— Шо, спецзапрошення тре? — питає молодший, а за мить посміхається і починає реготати.

Старший підхоплює сміх. Обоє голосно регочуть, не зупиняючись. Стас не може затулити вуха. Лиш зажмурює повіки. Регіт переходить у завивання.

Стас відкриває очі.

Виє сирена.

Маршрутка стоїть на кінцевій біля Оболонської набережної.

Пасажири виходять.

Він прямує в бік дому. Поряд ні магазинів, ні аптек — темно, як і в його думках.

До повномасштабного вторгнення мав успішну кар’єру менеджера в рекламній компанії. Хотів із сім’єю переїхати в Європу. Натомість виїхала дружина з сином та з усіма заощадженнями. А через рік подала на розлучення. Потім втратив прибуткову роботу і в тридцять з гаком пішов знову вчитися: здобувати вищу освіту, щоб на деякий час мати відстрочку від мобілізації. Колись отримав диплом бакалавра і закинув навчання. Та скоро він захистить диплом. А що потім? Загинути в окопі? Ховатися вдома? Майбутнє лякає.

З боку Дніпра лунають виходи ППО. Чутно знайоме наростаюче гудіння «шахеда». Небо освітлюють вогні «зоряних війн». Звична картина.

Стас пришвидшує кроки і не чує, як поряд виринає темна постать. Він відчуває укол у шию. Свідомість поглинає темрява.

Вдалині, над будинками, падають палаючі уламки дрона.

Стас відкриває очі.

Він в авто, вікон немає. Лежить на підлозі в салоні вантажного буса, застеленого клейонкою.

Голова болить. Не може поворухнутися. Руки і ноги обмотані скотчем. У роті — кляп. Він розуміє — це не сон.

Хтось підіймає його з підлоги і садовить, обперши спиною до стінки.

Над ним нависає жінка в чорному. Їй десь п’ятдесят. Висока, міцної статури, доглянута і підтягнута. Видно, що слідкує за собою і займається спортом.

Брови Стаса повзуть угору. Він її знає. Ректорка інституту. Він їй заплатив, щоб здати вступні іспити, і платив далі за кожну сесію, і так планував «захистити диплом».

Вона дивиться на нього байдужим поглядом. Обличчя втомлене.

— Ти став першим з групи, — мовить тихим, твердим голосом. — Вищу освіту не отримає ніхто з вас.

У її долоні з’являється ніж.

Зіниці Стаса розширюються.

— Коли не повернувся чоловік, — присідає і цілить лезом йому в око, — я трималася.

Стас намагається вивернутися. Зажмурює очі. Штани мокріють між ніг.

Око лишається цілим, але на щоці з’являється глибока широка діра, з якої визирають зуби, частина щелепи та стікає кров, мов кисіль.

— А як загинув син, — вона б’є кулаком собі в груди, — в мені лишились тільки біль і порожнеча! — у голосі метал.

Швидким рухом розпорює йому стегно.

Стас валиться на бік, звивається змією і немічно стогне. Біля нього розростається темна пляма.

Жінка морщить ніс. Салон заполоняє сморід лайна.

— Через таких, як ти! — обличчя скривилося у відразі, на щоці сльози. — Я більше не почую їхнього сміху!

Вона встромляє лезо йому в пах і різко веде його вгору. Розпорює живіт.

Стас встигає побачити, як з нього вивалюються переплетені слизькі ковбаски — кишки із залишками лайна, і виливається вином кров.

Пекельний біль викидає свідомість у темряву, яка за мить стає яскравим світлом.

Стас відкриває очі.

Він бачить зі сторони свій понівечений труп і дивиться як жінка бере молоток. Вона замахується. Чутно виразне «жмяк» — голова Стаса розколюється, мов кавун, і лишає криваві плями на стінах з рожево-сірими желеподібними шматками мозку.

Його знову поглинає темрява. Та перед тим, як назавжди залишити світ живих, Стас чує знайомий голос:

— Студентику, блядь, а міг же нам допомогти!