Відмічені

Розпанаханий від ключиць до паху мертвяк витріщався в низьку стелю монастирських підвалів, явно не бажаючи демонструвати Теофрасту усю сірість свого внутрішнього світу. Руки в брунатних шкіряних рукавицях до ліктів без усякої поваги нишпорили в животі, обмацуючи кожен дюйм товстої кишки. Розкритий шлунок уже лежав на залізному блюді обіч столу. Як і серце та гіллясті бронхи. Пусто, зазначив чоловік сам до себе. Жодного сліду ворожби. Він вставив в очницю блискучу лінзу й обернув до себе тильний бік передпліччя. Легко розтяв шкіру, схилився над тонкими пасмами м’язів. 

Дрібні чорні пилинки вкривали пучки й злегка тремтіли. Знов те саме. Теофраст зняв з шиї медальйон. Гойднув над розрізом, шепочучи молитву. Пилюка тягнулась до срібного зображення святого. Чорний порошок збирався в єдине ціле. Вгадувались обриси тонкої пучки мізинця з довгим надламаним нігтем. Теофраст акуратно вхопив її пінцетом й закинув до срібної табакерки. У двері постукали. Чоловік спішно накрив мерця простирадлом. Високий огрядний чоловік у довгій сутані зайшов, пригинаючи голову.

— Скінчив, брате? — спитав, перебираючи намистини.

— Так, отче-інквізиторе.

— То де крився диявол? Він проник у тіло з подихом чи одержимий ковтнув прокляте?

— В м’язах, отче. Пилоподібна структура чіпляється до волокон й спонукає до руху, — охоче пояснив Теофраст, — При виділенні приймає форму частини людського тіла. Усе як раніше. Частина вуха, пальці, ікло — ворожбит тратить крихту себе. 

— Гидота, — інквізитор відвернувся, шепочучи молитву.

— Навряд чи воскреситель має лихий умисел. Мерці встають порізно, мовби не владний над своїм пороком. Він ширить пилюку за вітром.

— Один з воскреслих, повішений розбійник, порвав зубами двох перш ніж йому розтрощили череп. Чим не вияв злоби, — холодно заперечив служитель.

— А цей, що вмер від сухот, поводився сумирно. Маю теорію…

Та докінчити фразу Теофраст не встиг. Глухо закалатали дзвони. Уривчастий ритм відлунював темними коридорами. Обоє поспішили нагору, звідки долинали крики. Коронер першим опинився під призахідним сонцем. У дворі товпилися ченці. Одні падали на коліна, схиливши голови. Інші панічно метались, не знаючи за що хапатися. Теофраст пробирався наперед, розштовхуючи чоловіків, які впізнавши помічника інквізитора шарпали його за одежу, щось гарячково допитувалися або й грубо вимагали розібратись. Врешті він угледів причину паніки. 

Згорблений старець в довгій білій одежі шкутильгав кудись, бездумно хитаючи головою. Пальці з довгими відрослими нігтями шкребли повітря. Довге сиве волосся спадало на плечі. Сіра шкіра обтягувала кістляве лице, беззубий рот нерівно всміхався. Гурт нажахано відступав, даючи ожилому дорогу. Щойно встав, бурмотіли довкола, вийшов крізь прочинені двері крипти. Теофраст скинув рукавиці й кинув погляд на гілля старої груші. Останнє листя тремтіло, осипаючись. 

Він помчав стрімголов, тримаючись проти вітру. Довгий фартух плутався. Ноги грузли в вогкій землі. Недалеко. Джерело клятого пилу несмертя зовсім поруч. Додав ходу й примружив очі. Онде. Теофраст заледве встиг помітити тендітну постать. Вона стояла на пагорбі, лицем до монастиря. Маленька і непримітна. Одягнена в сукню барви опалого листу. Дивилась на ліву руку, якій бракувало пальців. Чорний пил відлітав від неї, наче звіяна вітром зола. Теофраст припав до землі. Та все ж біля підніжжя пагорба посеред долини він був як на долоні. Жінка кинулась навтьоки. Він марно подряпався стрімким схилом, чіпляючись руками й ногами. Коли опинився нагорі, від воскресительки лишився тільки нечіткий обрис біля небокраю.

***

Карета поскрипувала, хитаючись на вибоїстому шляху. Чоловік притискав зошита до колін, схилившись над малюнком. Почорнілою від вуглини кистю лишав акуратні штрихи портрета, написаного з пам’яті. Довге волосся заплетене в косу, гострі вилиці, проникливий погляд, сповнений жахом і тривогою. Скільки ж вас, прошепотів Теофраст, відмічених тим, що прийшло з потойбіччя. Чи є лік од цієї недуги, за винятком полум’я багаття. Він закінчив з обличчям й перегорнув сторінку. Дрібні намистини почерку поведінку ожилих та зв’язок їх числа з кількістю втраченої плоті. Крок за кроком усе ближче до воскресительки.

Голову пронизало диким болем, в очах потемніло. Скроні пульсували. Ні, тільки не знов, простогнав, тягнучись за рятівною пляшечкою лаудануму. Видобув корок й підніс до пересохлих уст. Неподалік озвалося кінське іржання та надривний сповнений жаху крик візника. Шкіра тварини розтріскувалась жахливими ранами. Зриту копитами землю забризкало кров’ю. Нутрощі вивернуло назовні. Розшарпані останки нагадували жертву вовчої зграї, лише ідеальні розсічення замість рваних ран. Від цілющих крапель біль зникав, розум туманило. Знайдися, відмічена, шепотів він, скрутившись калачиком, бо в тобі моє зцілення.