Ціна німої тиші

Перші полиски багряного світанку продерлись крізь брудні фіранки. Плями світла вихопили залиті кровʼю стіл та килим. Двоє, що лежали на підлозі, ще дихали. Проте насправді були вже мертві.

Стіни їхньої квартири просочилися отрутою. Вона склизькими шмарклями недбало кинутих слів стікала по кахлях, утворюючи жирні смердючі калюжі. Повітря густе від несказаних слів, що дряпали горло беззвучними криками. Мов мариво повзло настирливе роздратування.

Двоє сиділи по різні боки столу. Марта вʼязала чорний шарф, монотонно подзвонюючи спицями. Олексій точив широкий кухонний різак, наспівуючи блатну пісеньку 90-тих.

— Замовкни! — загарчала Марта, швиргонула спиці й закрила вуха. — Твоя руська — отрута. Вуха в’януть і скоро відпадуть, як гниле листя. Хочу оглухнути. Заткни пельку!

Олексій криво всміхнувся. В примружених очах плескалась жовч, жовна вигравали, на лобі видулась вена.

— А твої «співочі» звуки? Тьфу! — сплюнув в’язку слину. — Ці замудровані звороти, від яких язик заплітається й от-от відпаде? Краще вічно мовчати, ніж ламати щелепу об твою селянську «солов’їність». Гидота!

Гелловін. Цьогоріч монстри справді вийшли на прогулянку. Найжахливіше вбрання не могло перевершити чудовиськ, що пустили коріння у хворих людських душах. Почвари приміряли людські оболонки. 

Чулися відчайдушні крики, божевільний регіт й передсмертні зітхання. Небо затягнуло криваво-чорними хмарами. Вітер вив, наче оскаженілий звір. Рипіло сухе гілля. Небо вивергалось брудним дощем, просотуючи повітря смородом гною й жовчі.

Тіні шипіли, клекотали, накриваючи свідомість вуаллю відчаю. Згустки образ затікали в тріщини душ, заражали гниллю. Заповзали набридливим дзижчанням у вухах, тягнули за язик, що випльовував отруйні колючки лайливих слів. Драли горло криками. Стискали кулаки до кривавих смужок на долонях від загнаних під шкіру нігтів.

Сварка спалахнула з новою силою, перетворюючись на божевілля. Лють. Поштовх до дії, з наслідками якої доведеться жити. До смерті. Та смерть ближче, ніж здається. У відблиску гострої сталі, прочиненому вікні на дев’ятнадцятому поверсі, у швидкому кроці на червоний. Перший поштовх в обійми смерті проростає зсередини.

— Хочеш тиші? Хочеш! — просичав голос у вухо Марті. — Не чути його? Ніколи! Він огидний. Його слова труять. Тебе врятує вічна тиша, де бринітиме лише твоя думка, рідна мова.

— Так! — вигукнула Марта та схопила спицю. Зблиснула срібна блискавка. Луснула барабанна перетинка. Вухо спалахнуло жаром. Світ вибухнув болем. Поринув у тишу за другим оглушливим клацанням.

— Заважає язик? Такий неповороткий, — сміявся голос над вухом Олексія. — Позбудься тягаря. Стань вільним від вибору. Зайвий шматок плоті. Відріж. Зараз!

Набридливе дзижчання нагадувало мотор електропилки. У хворобливому екстазі, поглинуті ненавистю один до одного й до себе, вони зробили це. Марта різким рухом встромила сталь у вуха. Бам. Біль. Бам. Олексій, засліплений люттю, схопив кухонний різак. Червоний шмат випав з рота. Свідомість згасла.

Марта відчувала легкість. Ця легкість була лячною. Бачила, як ворушаться губи Олексія. Кричить. Сльози змішуються з багряними струмками на підборідді. Відкривав рота, хапаючи повітря, мов риба, що от-от сконає без води. Закривавлені зуби обрамляли чорний рот з обрубком язика. Підкрався кіт, схопив червоний шмат і швидко дременув, вдоволений здобиччю.

Марта заспівала. Відчувала, як слова народжуються в грудях, як вібрує гортань, тепле повітря ковзає по губах: «Червоне — то любов, а чорне — то журба...»

Найпрекрасніша мелодія. Але вона її не чула. Відчувала присмак мови, луну в думках, фізичне тремтіння співочих звуків. Олексій чув. Тепер, коли язик опинився у шлунку кота, він усвідомив, наскільки мелодійними були слова. Хотів вимовити хоча б слово мовою, яку ненавидів ще вчора. З рота вирвалося хрипке, вологе клекотання.

Вони сиділи в ідеальній, страшній гармонії. Олексій схопив блокнот і олівець. Хотів написати, як помилявся, що кожне слово здається йому солодким медом. Заціпенів. Написати руською, яку вона зненавиділа до самокаліцтва — вдарити у свіжу рану. А як написати українською не знав. Тремтячою рукою нашкрябав: «Пробач».

Марта перестала співати. Взяла олівець, подивилась в очі, усміхнувшись, написала: «Ти чуєш?»

Він чув. А вона тепер жила в стерильній тиші. Мова могла стати мостом, але стала стіною, яку вони зруйнували, залишившись під важкими уламками.

Олівець зламався від напруги. Що там олівець, коли від напруги зламались двоє людей. Хвора думка поєднала їх в одночасному безумному пориві. Олексій схопив спицю, Марта — ніж. Блимнули срібні полиски, роблячи їх рівними. Вони лягли в калюжу теплої крові, переплели пальці, усміхнулися.

З-за кута, облизуючись, визирнув кіт і, крадучись, наблизився до омріяного м'ясного шматка.