Черга вбиває

Ранок понеділка в державній лікарні клекоче стогонами мучеників, мов справжній пекельний казан. Задуха, кашель, плач. На додачу на місто мчить ракета. Прийом призупинено. Час розпочати словесний висєр на сусідів по черзі.

Намагаюсь втекти від реальності, ховаючись за книгою. Читати не вдається, але звільняє від нав’язливих діалогів із бацильними незнайомцями, що, не воліючи надягнути маску, розбризкують слину й гучно сякаються в недбало складені шматки сірого туалетного паперу.

Мене душить роздратування й напад бронхіального кашлю, тому не одразу розумію, що позаду здійнявся ґвалт. Озираюсь, бачу стару. На вигляд років двісті: обличчя зморшкувате, як гнила картопля з якої проросли здоровезні криві корінці-бородавки, обидва ока з більмами, з-під кошлатої червоної шапки стирчать пучки рідкого сірого волосся.

Стара оре й лається в спробах знайти потрібний кабінет, з силою гатить ціпком об кахлі. Знов питає й волає:

— Я, бляха, не чую!

Черга заходиться шепотом. Хтось завмирає в напруженні, хтось сміється зі старої навіженої, медсестричка ховається в кабінеті. Байдуже. От-от маю зайти до лікаря й нарешті покину цей дурдом. Курити, як же хочу курити. Але черги своєї я не проґавлю.

— Жінка, ідіть в реєстратуру, — медсестра вказує бабці шлях.

Стара суне в мій бік. Ціпок дзенькає підлогою, мов сокира маніяка-м’ясника, що от-от впаде на шию жертви. Спиною повзуть колючі сироти, серце калатає сильніше, долоні пітніють.

«Що за нахєр? Заспокойся. Тобі не до терапевта треба, а до психіатра» — лаюсь на себе.

Потилицю обдає холодом. Даремно я проігнорувала це відчуття. Різкий біль прохромлює череп, мозок судомно здригається й стріляє іскрами крізь очі. Світ тухне на якусь судомну мить й спалахує хвилею пекельного болю. Крізь дзвін у вухах чую мертву тишу. Поруч лунає оглушливий лязкіт. Ціпок монотонно стукає по кахлях. Стара шкіриться, виставляючи на показ багряні ясна з гнилими пеньками від зубів.

— Нічого не чую, нічого не бачу, — шамрає вона з гидливою посмішкою й прямує до реєстратури під шоковані погляди хворих, що тепер навіть дихати бояться, не те що кашляти.

Кілька хвилин божевільна бризкає слиною у віконце реєстратури, гаркаючи на молоденьку стажистку. Шкребе ціпком по стіні, наче хижак, що точить гострі вбивчі пазурі об каміння.

А потім повертається. Бляха, вона дивиться мені в очі. Здається, ці більма висмокчуть мою душу, як пилосмок затягує в нутро сміття. Перед очима бігають чорні цятки. Вона насувається. Дідько! Пре на мене. Прикипіла поглядом і стукає ціпком.

«Дзень-дзень» — гупає в скронях.

Ніхто не ворушиться. Тиша, наче на цвинтарі вночі. Каркнув ворон. Гупнула балістика. Серце пропустило удар. Стара все ближче. З не притаманною старим швидкістю заносить ціпок над головою й опускає на мене, як кат. Сахаюсь ліворуч і падаю на холодні кахлі. Ціпок лунко вдаряється, пластик тріщить. Хтось зойкає. Стара знов замахується.

— Допоможіть, — хриплю.

Але ніхто не ворушиться. Натовп чекає на продовження, прагне видовища. Підводжусь. Стара кидається на мене зі звірячим гарчанням. Ціпок вдаряє по ребрах, а гострі жовті нігті розрізають лівицю, здираючи шкіру разом із мʼясом. Багряні цівки повзуть передпліччям, затікають під нігті, скрапують з кінчиків пальців. Біль, жах, лють. Хапаюсь за ціпок і смикаю, силкуючись видрати з міцної хватки. Стара навалюється на мене. Падаємо. Вона зверху. Шкіриться, вгризається гострими пеньками зубів в рану. Завивання. Звірине, агоністичне. Мій стогін відчаю у боротьбі за життя. Штовхаю стару, навалююсь зверху й гамселю по мʼякому, прогнилому обличчю, що все ще шкіриться закривавленим ротом.

«Мене посадять. Точно посадять. Не вбивай, бляха, досить. Зупинись!» — з шаленим надзусиллям притискаю до себе закривавлені кулаки й підводжусь. Тіло судомить, адреналін гупає у вухах, мʼязи ниють.

Задкую, хекаю, намагаюсь не впасти. Світ хитається, немов зважуючи на вагах мою подальшу долю. Бабця продовжує шкіритись й намагається підвестися. Крехтить, спльовує кров.

Тишу розтинає гул. Немов єдиний оскаженілий хижак реве натовп. Вони кидаються на бабцю, перетворюючи старе дряхле тіло на кров’яну юшку. Люто шторить адреналін. Трусить, мов сіла на електричний стілець. Закурюю. Натовп насолоджується дійством. Іноді над головами виринає чиясь закривавлена рука. Зграя оскаженілих гієн. Їм тільки дай дозвіл на жорстокий самосуд.

Помічаю під нігтями кров. Вдихаю металевий аромат. Під ноги викатується очне яблуко. М’якеньке. Кладу в порожній контейнер для калу. На згадку. Наступного понеділка прийду за довідкою. Затискаю в руці ціпок, шкірюсь і, монотонно постукуючи по кахлям, чаляпаю жити життя.