Гештальт

— Правду кажуть, що до всього можна звикнути, навіть до постійного болю. Мозок блокує сигнали небезпеки від тіла, нервові рецептори дублюють відчуття, наче рутинну дію. Біль втрачає свою силу, якщо до неї звинути, якщо сприймати її як елемент твого нікчемного життя. Важче із психогенним болем, який не обмотаєш бинтом, не обробиш хлоргексадином. Біль, який з тобою на все життя. Вам потрібно закрити останній гештальт. Тоді життя ваше безумовно кардинально зміниться в кращу сторону. — промовив на останок психолог.

У мурованому гаражі стояла буржуйка і диванчик. Закриваю ворота із середини на замок, включаю світло ламп. Мурований гараж знаходився в кутку гаражного кооперативу, сторож сюди не потикався, бо в кожній другій такій будові мутили щось або незаконне або непристойне. Пили довго. Я вгощаю його біляшами.

— Давно відкинувся?

Він жбурляє недоїдок на тарілку, сопе. Зирить оцінюючим поглядом, не довіряє.

— А тобі що до того?

— Знаю як то. Маєш де жити?

— Поки в коріша квартирую, — цідить він слова, хапає стакан і випиває. — Може ще вгостиш, раз розумієш?

Я підливав йому горілки, але він не так легко п’янє, розповідав про життя на зоні. Слухаю про поняття, паханів та вертухаїв, тамую свою злість.

— Не та вже зона, як колись. Маладьож не шанує бувалих, а про татухи по поняттях я взагалі мовчу. Понабивають якихось драконів і левів, а потім плачуть на параші, коли їх трахаєш, качків драних. — сміявся старий, бризкає слину.

Стискаю кулаки. Він вперто відмовлявся п’яніти. Здоровило, якого не скорила ні зона, ні життя із смітників, ні горілка. Він допив останню порцію і плеснув у долоні.

— Ну, дякую за гостину, пора мені, — намагався він звестись на ноги. Я встав першим, схопив пусту пляшку з-під «Пшеничної» та з силою тріснув нею старому по голові. Той тільки здивовано звів брову. Пляшка не розбилась.

— Зараза. — промовляю і знову б’ю його пляшкою, скло розлітається навсібіч, здоровило похитується. Беру із столу ще одну і знову періщу його по макітрі. Шапка-олімпійка буріє. Старий падає з крісла горілиць, стогне і борсається ніби велика черепаха, яку перекинули панциром доверху.

Швидко зв’язую йому руки і ноги, прибираю недоїдки із столу. Забиваю рот старими ганчірками. Не думав, що буде все саме так, але часу залишалось мало. Зводжу його, ставлю на коліна, тоді кладу на стіл, пузом до низу, тоді витягую його руки, обмотую ланцюгами, прив’язую до стального стовпа-опори. Знімаю із нього брудні штани і труси.

Він приходить до тями, намагається вирватись із пут.

— Не треба пручатись, — шепочу я йому на вухо. 

Тоді я беру держало лопати і з силою пхаю йому в пряму кишку. Він реве як звір, смикає ногами. Та марно. Я трахаю його держалом, впихаю його все глибше в його смердяче нутро, жорстко. Воно має влізти все, до основи залізної лопати. Витягую і встромляю ще раз. Кров із лайном цівкою стікають по його гузні. Дивлюсь як похитуються його волохаті яйця, б’ю по них носаком. Він знову намагається кричати але кляп глушить звуки. Я б’ю без вагань знову його в пах, ще і ще раз, до поки під носаками чую як тріскають його сім’яники.  Тоді пхаю держак  лопати зі всієї сили, поки кров не починає стікати фонтаном, поки його стогін не перетвориться на тихе схлипування і благання.

— Ну як тобі, татусю, подобається?

Я підходжу до його зарослого лиця, шепочу на вухо:

— Не треба кричати, перший раз завжди найболючіший. Ти ж чоловік — терпи!

Тоді знову повертаюсь до його гузна, обмотую залізну частину старими ганчірками, з силою пхаю держало, аж поки його тіло не починає битися в судома, кляп вилітає з рота, і видніється у горлі кривава деревина лопати. Він харкає кров’ю, давиться. Ще і ще раз витягую до половини держало і впихаю назад.

Він наче свиня на шампурі, стікає з двох кінців липкою кров’ю. Смішно дивитись.

— Перший раз завжди найболючіший. — промовляю спокійно, — так ти мені говорив у дитинстві, пам’ятаєш, татусю?

Він хрипить, дивиться на мене порожніми очима. 

Я ж чекаю його смерті. 

— Орест Альбертович? — мій голос піднесений, щасливий, — Я закрив останній гештальт і готовий рухатись далі. Більше минуле не турбуватиме мене. Знаєте за останні декілька років я лише сьогодні по-справжньому виспався. І жодного жахіття. Ви мій рятівник, найкращий психолог. Дякую вам.