Нарешті тихо

Вже двадцять сьомий вечір поспіль вони сиділи там. Троє. Вічно ті самі морди. Голосні, сальні, смердючі. Пляшки дзвенять, матюки летять у відчинене вікно, сміх ріже вуха.

Віталій стояв у темній кухні в одному халаті й стискав кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Він був фельдшером швидкої вже дев’ять років. Бачив і розірвані животи, і відірвані руки, і дітей з проломленими головами. Але ніколи ще не хотів завдати біль так сильно, як цим трьом.

Сьогодні вони перейшли межу. Один з них почав ссати на стовп прямо під його балконом, а другий реготав і кричав: «Давай, поливай, хай цей мудак нюхає!»

Віталій повільно посміхнувся. Усмішка вийшла крива і потворна. З рота, з-поміж стиснутих зубів, впала крапля слини.

Він спустився вниз без звуку. У руках — важкий балонний ключ. Першого він вдарив ззаду по коліну. Кістка хруснула і той з криком упав. Другий встиг повернутися, але отримав ключем просто в зуби. Кров і уламки емалі бризнули на асфальт. Третій спробував втекти, але Віталій наздогнав його та опустив балонник на потилицю. Тіло важко впало на землю.

— Добрий вечір, сусіди, — тихо сказав він. Голос тремтів від ейфорії.

Він зв’язав їх скотчем із кишені. Один за одним прив'язав до лавки.

Почав з того, хто сцяв. Повільно, майже ніжно зрізав йому повіки. Кров потекла по очних яблуках, далі по щоках, тим самим створюючи вигляд кривавих сліз. Сліз спокути.

— Маєш дивитися.

Потім Віталій розрізав йому штани та одним рухом відрізав мошонку. Теплі яйця впали йому на коліна. П’яний завив так, що, здавалося, луснуть голосові зв’язки. Віталій заткнув йому рот його ж відрізаною мошонкою.

З другим він працював довше. Розрізав живіт по середній лінії — класична лапаротомія. Кишки вивалилися гарячим, смердючим клубком. Віталій занурив руки по лікті й почав їх перебирати, наче хотів щось знайти.

— Де тут твоя совість? А? Де твоя повага до людей? — бурмотів він, витягаючи петлі кишок і розкладаючи їх на лавці.

Третій, наймолодший, обмочився і почав благати. Віталій посміхнувся.

— Ти найбільше кричав. Тобі — особливе лікування.

Він розрізав йому щоки від кутів рота до вух, створивши криваву «усмішку». Потім прибив язика цвяхом до лавки. Кожен раз, коли той намагався кричати, язик рвався.

Віталій відійшов на крок і подивився на свою роботу. Три тіла, примотані до лавки, криваве місиво, запах лайна, крові й нутрощів. Він сів посеред них, запалив сигарету і глибоко затягнувся.

Його трусило від щастя. Не від адреналіну. Від чистого, світлого щастя.

Він дивився, як вони сіпаються, хриплять, плачуть кров’ю, і тихо сміявся. Спочатку крізь зуби, а потім у голос — високим, божевільним сміхом, який лунав у нічному дворі.

— Нарешті тихо, — прошепотів він, усміхаючись. — Нарешті… тихо.