Межі тіла

Вона чекала. Двері були прочинені, всередині пахло солодкуватим димом і застарілим металом, як у гаражі, де роками розбирали автівки. Стіл, лампа, інструменти — усе здавалося нагромадженим випадково, але в цьому безладі відчувалася хижа логіка. Поруч із підносом для інструментів стояло тріснуте керамічне горнятко з написом «Найкраща мама у світі», набите закривавленими ватними тампонами.

— Чип? — перепитала вона, не підводячи очей. — Показуй, де зудить.

— Вони слухають, — прохрипів він.

Вона кивнула, ніби це була пересічна скарга на погоду.

— Роздягайся. І на стіл.

Він послухався швидше, ніж хотів би. Одяг лишився купою на стільці біля дверей. 

На ній був грубий м’ясницький фартух, надітий прямо на голе тіло. Він не стільки прикривав її, скільки врізався зав’язками в широкі боки й м’який живіт. Коли вона нахилилася над ним, одна з її важких, теплих грудей вислизнула з-під фартуха й торкнулася його шкіри, ніби це була така сама частина процедури, як лампа чи інструменти. Вона не поправила фартух. Навіть не помітила.

— Витягнемо, — кинула вона. — Тільки не сіпайся.

Вона відбила шийку ампули об край столу, швидко набрала речовину в шприц, вигнала бульбашку повітря й раптом спитала:

— Галюцинації раніше були?

Він не одразу зрозумів питання.

— Які?

— Будь-які, — сказала вона. — Зорові. Слухові. Відчуття, що тіло не твоє.

У кутику її рота затиснута папіроска; довгий стовпчик попелу тремтів, але не падав. 

— Це краще за наркоз. Чистіше. — Вона раптом усміхнулася, і в цій усмішці було щось від ситого удава. 

— Гарний ти. Шкода різати. Могли б добре побавитися спочатку.

Він не встиг заперечити. Речовина зайшла м’яко. Світ миттєво втратив об’єм, ставши пласким і байдужим. Звуки стихли, залишилося лише відчуття дивної, неприродної легкості. Спершу він подумав, що це страх зник, але потім зрозумів — він просто перестав відчувати межі власного "я".

Він не заплющував очей. Дивився, як вона методично береться до роботи. Це нагадувало уповільнену зйомку: ось блиснула сталь, ось її рука впевнено занурилася у м’яке, наче в теплий віск. Він бачив, як вона відкладає щось убік, чув вологий звук відокремлення тканин, але це сприймалося як ремонт старої ляльки.

Вона нахилилася низько. Блиск сосків у світлі лампи засліплював, але її погляд був прикутий до чогось іншого. Нижче. 

— Десь він тут, — прошепотіла вона майже лагідно. — Я знайду.

Тільки тепер він усвідомив масштаб «ремонту» — не розумом, а зором. На підлозі, під краєм столу, вже лежало те, що раніше належало йому. Руки, акуратно складені поруч, ніби інструменти, які тимчасово не потрібні. Ноги — трохи далі, безглуздо розкинуті, ще в шкарпетках із візерунком з помідорів. А між ними, там, де колись був він сам — розверзте, вологе, слизьке нутро. Кров густо текла по плитці, заповнюючи шви.

Вона ступила прямо в калюжу, навіть не глянувши. Перенесла вагу тіла, щоб не посковзнутися на власному пацієнті. Стовпчик попелу нарешті обвалився, сірою пилюкою впавши в розкриту плоть. Вона цього не помітила. 

— Дивно, — пробурмотіла вона. — Має ж бути.

Вона продовжувала шукати. Методично, зосереджено, наче перебирала мотлох у шухляді. Її пальці занурювалися глибоко, інструменти шкребли по кістці. І чим довше вона не знаходила чип, тим тихішою ставала її зосередженість.

Він хотів закричати, але з горла вилетів лише вологий хрип. Саме тоді дія речовини почала згасати. Біль не накрив хвилею — він проростав зсередини розпеченими голками. Кожен нерв, що ще залишався у тілі, спалахнув білим світлом.

Вона нарешті підвела голову. Її обличчя було забризкане дрібними червоними крапками, наче ластовинням. Усмішка зникла. Тепер у її очах було лише тупе розчарування. 

— Немає нічого, — сказала вона, витираючи закривавлений скальпель об фартух. — Порожньо.

Вона знову затягнулася папіроскою, випустила дим і тихо сказала:

— А може воно у голові?