Adeste Fideles!

Сонце ховалось за кронами дерев, наче якесь божество підглядало за дійством у дворі. На площі завмерли більш як тисяча осіб. Їхні обличчя, виснажені постом та очікуванням сьогоднішнього дійства, були звернені до нього.

Він почав свою проповідь. Слова лилися мов плавлений свинець, солодкі та важкі, вони відбивалися від стін, зведених навколо й накривали собою слухачів. З кожним реченням про вознесіння та вічне блаженство, чиєсь тіло на площі падало замертво. Душі відправлялись до праотця. Ті, що залишались на землі, не звертали на них уваги. Вони були причаровані його проповіддю. Обличчя сяяли в екстазі, а босі ноги відчували теплі рідини, що торкалися стоп. Повітря поважчало від запахів урини та калу, душа мусила очиститись, перш ніж відправитись на вічне служіння. 

Останнє слово покинуло його вуста разом з останнім слухачем. На площі не залишилось нікого, хто тримався б на ногах. Жодної душі, всі вони вже очікували на свого провідника по той бік. 

Тільки в самому кінці, за морем смердючих трупів, на колінах стояло три силуети: жінка та двоє дітей. Проповідник рушив до них. Кожен крок відгукувався чавканням. Він ступав по тілах, дослухаючись звуків, що під тиском видавали мертві легені, що мить тому дарували життя. Його білий покров набряк жовто-коричневими плямами, вбираючи в себе все, що залишила паства після відходу. Зупинився за пів кроку від них

— Adeste Fideles! — вигукнув, дістаючи з-під своїх одеж кинджал. Золото на руків’ї виблискувало на променях сонця, а рубіни виглядали мов краплини божественної крови, що їм була дарована на знак прихильности.

— Adeste Fideles! — хором відповіла родина.

Лезо занурилось в ніжну шию коханої раніше, ніж вона закінчила вигук. Замість сповнених захоплення слів, простір наповнило булькання й хрипи. Він звільнив метал. Жінка, марно намагалась врятувати своє життя. Затискаючи рану на горлі, повалилася на землю. Чоловік захоплено спостерігав за кожним рухом тіла, клекотання крови збуджувало його єство, він відчував, що йде правильним шляхом. Коли м’язи перестали судомно скорочуватись в агонії, а багряна калюжа розширювалась вже надто повільно, щоб помітити це неозброєним оком, проповідник був на межі просвітлення.

Тоді він повернувся до дітей. У їхніх очах застиг первісний жах, а колір зіниць потьмянів немов у старців. На юних обличчях не залишилось і сліду від блаженства, та він цього не помічав. Червоні лінії, вирізьблені на їх щоках нестримним потоком сліз розпалювали його. Як вони не розуміють, що це єдиний шлях дістатися до Нього? 

Перший удар був зроблений з опалу і прийшовся по шиї старшого. Клинок лише ляснув шкіру, не діставшись таких бажаних хрящів, які мали б чинити супротив. Тишу розітнув не людський крик. Такі звуки видають звірі, що готові битися за своє життя, та розуміють, що шансів у них немає.

Цей рев, такий шалений та диявольський, сповнений земного бруду, вивів проповідника з себе. Він оскаженіло схопив дитину за нижню щелепу, просовуючи пальці ледь не в горлянку, намагаючись дістатись пекельного джерела, з якого лине крик. Це допомогло, стало тихіше. Достатньо тихо, щоб почути, як після другого удару тіло хлопчика звалилося на землю, доповнюючи смертельний пейзаж.

Він глибоко вдихнув та закашлявся від нудотної суміші запаху крові з лайном. Залишилась найменша душа. Дівчинка, років п’яти. Вона не кричала, тільки продовжувала судомно схлипувати, шепочучи майже беззвучне «будь ласка». Батько мусив відгукнутись на цей заклик про допомогу. Він ніжно гладив її волосся, липкою від крові рукою. Так тривало доти, допоки дівчинка не заспокоїлась достатньо, аби підвести на нього погляд. Невідомо, що вона побачила перед собою. Обличчя батька, чи личину монстра, та ця картина відкарбувалась на її свідомості в ту мить, коли лезо увійшло через м’яке піднебіння прямо до мозку.

Жодних криків. Тільки конвульсії, в яких душа дівчинки намагалась розірвати земні кайдани й вознестися. Пастор ще раз оглянув площу, опустився на коліна в теплу калюжу, де змішалися тілесні рідини його сім’ї. Схилився і по черзі поцілував вуста своїх рідних, вони ще зберігали тепло життя, але зяяли порожнечею. Тоді, вже звичним рухом, чоловік перетнув і власну горлянку.

Останнім, що зафіксував його згасаючий погляд, були скляні, нерухомий очі дружини, які вглядались повз нього. Вона бачила те, що йому ще було недоступним. Він злякався. В тому погляді не було радості, тільки пустота. Безмежне ніщо, яке чекає на нього. Воно безжально поглинає його.