Полювання на відьом

Я відправив оповідання на конкурс. Звичайне, без претензій, як і моє життя.

Вони накинулися майже одразу. Настільки зважено й рутинно, наче це була давно узгоджена процедура. Мене втиснули спиною в холодну бетонну стіну, і лише тоді я побачив цвяхи. Товсті, брудні, вкриті іржею. Абсолютно абсурдні за розміром цвяхи — такими прибивають шпали, а не людей.

Перший удар молотка не приніс болю. Тупий поштовх, від якого кисть лише по мультяшному здригнулась. Другий удар пригвинтив руку до стіни намертво. Хруст розірваних сухожиль нагадував звук ненароком роздавлених чипсів. Біль зʼявився за кілька секунд, коли мозок нарешті усвідомив, що трапилось. Я заверещав так, що в горлі щось надірвалося. Наступний крик вийшов уже хрипким, булькаючим.

Коли прибивали другу руку, мене знудило. Тепла блювота текла по підборіддю, змішуючись із кров’ю. Смикаючись, я відчував, як метал треться об кістку.

Вони пригвинтили мої долоні настільки далеко одна від одної, що я навіть не міг поворухнутись. Ще ніколи у житті я не відчував себе настільки вразливим. 

Вони реготали. Один сперся плечем на стіну поруч і, усміхаючись, промовив:

— Ти ж наш Ісусик.

Коли я вперше прохрипів:

— За що?

Ніхто не відповів.

Один з них підійшов впритул, схопив мене за щелепу й змусив дивитися на нього. Його погризений ніготь з решками чогось чорного під пластиною увійшов мені під нижню повіку. Спочатку я відчув лише неприродний тиск усередині черепа. Потім щось вологе луснуло.

Світ спалахнув червоним.

Його палець провалився глибше. Я чув власне скиглення, високий тваринний звук, геть не схоже на звичний голос. А тоді очне яблуко просто піддалося.

Слизьке, тепле й пружне, воно вислизнуло з орбіти з тихим вологим тріском. По щоці потекла гаряча рідина — кров, сльози, склисте тіло. Я бачив, як на його руці звисає щось біле, з червоними нитками судин. Він розчавив це каблуком.

Я волів би знепритомніти, натомість лише хворобливо виблював жовчю. Серце билося так швидко, що здавалося, зараз розірве груди. Я вже не кричав — лише судомно ковтав повітря, захлинаючись кров’ю, блювотою і власними соплями.

А вони все сміялися.

В якийсь момент я обісцявся. Одразу після того мені здалося, що я зійшов з глузду, і я почав сміятися разом із ними.

Мої карателі вмент посерйознішали. 

Біль вкотре прошив моє тіло. В моє стегно всадили ножа та провели довгу лінію вздовж. Кров хлинула з новоутвореної рани, наче натовп через аварійний вихід під час пожежі у будинку. 

Один з мучителів підняв мою голову та запитав: 

— Знаєш, за що?

Скиглячи, я заледве видавив з себе “ні”. Чоловік переді мною лише закотив очі, немов відповідь була очевидною. 

— За довгі тире. Вони видали тебе. 

Я все ще не розумів, про що йдеться.

— Щ-що?

Коліно влетіло в мою щелепу. Я відчув, як щось хруснуло, а потім горлянка наповнилася кров’ю та фрагментами зубів. Я сплюнув цю кашу прямо у калюжу сечі. 

— І за відсутність помилок. 

Тіло робилося ватяним, зʼявилося шалене бажання заснути. Однак коли нападники знімали з мене штани, я все ще підсвідомо пручався. Мої спроби були жалюгідними. Вкрай швидко я залишився лише у футболці. Один з нападників вийняв з сумки турнікет та міцно затягнув над раною на нозі. Задоволений роботою, він відійшов на крок та наче милувався власною роботою. Потім, звертаючись до свого колеги, промовив: 

— Завжди ношу бодай один турнікет з собою. Хтозна коли пригодиться. 

— Гадаєш, варто поки зоставити його у живих? 

— Хіба це наш стиль?  

Я спробував протестувати, однак намагаючись вимовити слово, щораз захлинався власною кровʼю і довго її викашлював. 

Саме тоді один з нападників знову дістав ножа. 

— Таким, як ти, розмножуватись не можна. — Він всадив ніж у член, пробивши його наскрізь. Кров, отримавши нову дірку, знову сочилась. — Ти ж очевидно писав свій текст за допомогою ШІ, гівнюк. Ох, ці штучні речення з “глибоким смислом”. Ну ти геть дебіл? Такому не місце на конкурсах. 

Картинка плила перед моїми очима. Я все ще губився у здогадах, хто переді мною. Може, то Лускатий Геморой та Безнога Ватрушка? Здається, вони залишали найрозгромніші відгуки під моїм творінням. 

Калюжа крові піді мною зростала, проте я таки спромігся вичавити з себе: 

— Х-хто.. Ви? 

Нападники уже простували до виходу, однак один з них таки почув моє запитання та кинув у відповідь: 

— Ми? Ми — анонімуси.