Недоварений Лікан
Місто задихалося від спеки, але в підвалі будинку №44 пахло не літом, а солодкуватим залізом і розчиненим хлорним вапном. Костянтин любив цей контраст. На горі люди купували морозиво й обговорювали податки, а тут, під шаром бетону, він створював свій opus magnum із того, що зазвичай приховують під шкірою.
На сталевому столі лежав об’єкт. Колись це був чоловік, що вкрав гаманець у сусідки Людмил, але тепер це був матеріал. Костянтин не вбивав відразу — це було б марнотратством, актом несмаку, а він був естетом в певному сенсі.
Константин узяв скальпель, але передумав. Сьогодні душа жадала грубої поезії. Він обрав садові ножиці, вкриті коричневим нальотом старої крові.
— Дивись уважніше, — прошепотів Костянтин у вухо, що ледь трималося на клаптику хряща. — Зараз ми побачимо, як виглядає твоя совість.
Перший хрускіт був коротким. Ребра піддалися з неочікуваною легкістю, відкриваючи вид на пульсуючу, вологу механіку життя. Костянтин не просто різав, він вивертав людину навиворіт, перетворюючи внутрішній хаос на зовнішній експонат. Він засунув пальці в розріз, відчуваючи, як гаряча слизова оболонка обволікає його суглоби. Це було краще за будь-який секс. Це було єднання з первісним брудом.
Об’єкт видав звук. Це не був крик, о ні, зв’язки були перерізані ще годину тому. Це був свист повітря крізь діру в горлі, схожий на останній подих старого кита. Костянтин усміхнувся, демонструючи зуби, пожовклі від тютюну й апатії.
Він витяг з-під столу відро з будівельною сіллю.
— Моральний імператив каже, що я маю співчувати, — сказав він, повільно висипаючи білі кристали на відкриті нервові закінчення. — Але бачиш, сіль не знає моралі. Вона просто роз’їдає.
Кімнату заповнив запах озону та паленого м’яса. Костянтин взяв будівельний степлер. Один за одним, скоби впивалися в повіки, прибиваючи їх до чола. Об’єкт не мав права заплющити очі. Він мав бачити, як його власні кишки, ретельно розкладені на підносі поруч, починають сіріти на повітрі.
Це був бенкет деградації. Костянтин відчував, як з його власної ментальної безодні виходять ті самі отруйні зірки. Кожен рух ножа був актом звільнення від людяності. Він відрізав пальці об’єкта й акуратно вставляв їх йому ж у рот, формуючи химерну квітку з плоті.
— Світ — це лише м’ясо, загорнуте в ілюзії, — Костянтин підняв іржавий гак, що звисав зі стелі. — Я просто знімаю обгортку.
Він зачепив гаком нижню щелепу. Метал пройшов крізь м’які тканини, зустрівши опір кістки, але тиск лебідки був невблаганним. Хрускіт розірваних зв’язок став фінальним акордом цієї симфонії бруду.
Коли все було скінчено, на столі залишилося щось, що більше не нагадувало людину. Це була кривава інсталяція, тріумф матерії над духом. Костянтин стояв посеред калюжі, яка вже почала підсихати, стаючи липкою. Він злизав краплю з власної щоки. Смак був металевим і гірким. Сьогодні він переміг. Не тому, що вижив, а тому, що остаточно вбив у собі здатність жахатися.
