Розпаковка

Старий лікар психіатр Андрій К. любив відкривати людей. Не метафорично. Його кабінет пахнув не ліками, а металом і чимось солодкувато-гнилим. Він казав, що психіка — це лише м’ясо, яке навчилось думати. Якщо розібратися достатньо глибоко, будь-яке «я» можна знайти між шарами тканин.

Його перевели в закритий відділ після кількох… скарг. Пацієнтів тут було небагато. Але вони були особливими. Ті, що бачили те, чого не існує. Ідеальний матеріал. Новий пацієнт з’явився без імені. Його привезли вночі, зв’язаного, з подряпаними руками, нігті зірвані до м’яса.

— Він намагався витягти щось із себе, — сказала медсестра, блідніючи.

Андрій лише кивнув.

Йому це подобалося.

Перший огляд пройшов тихо. Пацієнт сидів, дивлячись у підлогу, і дихав так, ніби кожен вдих був помилкою.

— Що ти бачив? — спитав Андрій. Повільно. Без емоцій.

Пацієнт підняв очі.

— Воно всередині.

Андрій усміхнувся.

— Де саме?

Тремтячий палець торкнувся грудей.

— Тут. Воно ворушиться.

Запис: соматичне марення. Відчуття паразита. Класика.

Тієї ж ночі Андрій вирішив не чекати. Операційна була готова. Холодна. Чиста. Майже стерильна, якщо не дивитися під лампу, де старі плями нагадували карту невідомої країни. Пацієнт не кричав, коли його прив’язували. Це навіть розчаровувало.

— Ти допоможеш мені знайти його, — сказав Андрій, вдягаючи рукавички.

Шкіра розійшлася легко. Наче чекала.

Кров виступила спочатку тонкою лінією, потім ширше, тепліша, ніж повітря. Запах став густішим.

Пацієнт засміявся. Не істерично. Спокійно.

— Воно радіє.

Андрій не відповів. Його пальці вже були всередині. Тканини слухняно розступалися. Серце билося поруч, як наляканий звір.

І тоді він відчув.

Рух. Не пульс. Щось інше. Воно ковзнуло між його пальцями.

Андрій завмер.

— Бачиш? — прошепотів пацієнт. Розріз раптом розширився сам.

Наче зсередини хтось натиснув. І воно вилізло.Щось темне, слизьке, без форми, але з наміром. Воно не мало очей, але дивилося. Не мало рота, але розкривалося.

І запах. Гнилий. Старий. Як щось, що жило задовго до плоті.

Андрій не відсахнувся.Він засміявся.

— Прекрасно…

І простягнув руку.

Воно відповіло. Різко.

Його пальці зникли першими. Без болю. Просто… їх не стало. Андрій моргнув.

І тоді прийшов біль. Запізнілий. Жорстокий. Наче тіло згадало, що його рвуть. Він закричав. Кров розлилася по столу, стікаючи на підлогу густими потоками.

Істота рухалась швидше. Вона вже була всередині нього. Під шкірою щось ворушилось. Живіт здригався. Ребра тріщали, як сухі гілки.

— Тепер ти… — прошепотів пацієнт, — розумієш. Андрій впав на коліна.

Його руки самі потягнулися до живота. Роздирали. Нігті ламались. Шкіра рвалася. Він шукав.Те саме. Те, що рухалось. Те, що вже не було лише в іншому. Його сміх змішався з криком. Коли медсестри прибігли, двері операційної були зачинені зсередини. Вони відкрили їх не одразу. А коли відкрили — там не було двох людей. Була лише маса. М’ясо, роздерте і переплетене, ніби їх перемішали зсередини. Кістки виступали під дивними кутами. Щось ще рухалось. На стіні, написане кров’ю, нерівними, судомними літерами:

Воно не в голові. "Воно — це ти, коли відкриваєш себе занадто далеко.”