Робота не вовк, коли добриво правильне

Щороку, в один і той самий тиждень, ми з Паштєтом починаємо орати поля за яблуневими садами на околиці села. Останні роки сонце припікає дужче ніж колись. Колихатись у кабіні трактора стає нестерпно. Під кінець дня маленька задушлива кабіна тисне наче барокамера, де тебе варять на повільному вогні у власному соку. І сік ніхуя не яблуневий. Солоний піт затікає в очі. Труси липнуть до тіла, наче обісцяні. Тому порадившись, ми з Паштєтом стали працювати після заходу сонця.

– Ма-а-арик, чоловіче, попрацюємо? – замість класичного вітання запитав товариш.

– Паш, – холодно мовив я, – знаєш, мій старий, царство йому небесне, коли ми їздили на картоплю завжди казав одну фразу. Робота не вовк – в ліс не втече.

– Хах! Чоловіче, то що робитимемо до вечора?

Я задумався. Центр села був безлюдним. Сонце висіло в зеніті наче розпечена лампочка. З розваг тільки хуй і дикі собаки під магазином, яких можна приручити палкою ковбаси. Головне не переплутати.

– Пішли перекинемо по чарочці біленької?

– Чоловіче, сьогодні конче треба ті поля проорати, не забудь!

Дорогою додому ми нагуляли неабиякий «апетит». Від однієї думки про домашню самогонку я мав повний рот слини. За наступну годину ми влупили по 4 чарки, і Паштєт запропонував «продовжити у клубі». Під вечір клуб активно набивався молоддю, що шукала можливості помацати причинні місця один одного, та позатискатися в туалеті. Так, іноді з розваг у селі не тільки хуй. Паштєт вказав мені пальцем на руду красуню за баром. Ліза. Місцева легенда та любовний інтерес Паші.

– Чоловіче, сьогодні наливають за рахунок закладу! – пожартував товариш.

Ми підійшли до бару – дівчина миттю насупилась.

– Наливаю лише тим хто платить, – одразу випалила вона.

– Не переживай, Лізка, я з тобою сьогодні розрахуюсь, – відповів Паштєт, провівши язиком по зворотному боку щоки.

– Не тут! Бачив скільки сьогодні людей?

Дівчина відкинула прядку рудого волосся, що падала на очі, та роззирнулась. Наливши два бокали пива, Ліза відійшла переговорити з колегою на стільці позаду. Я відпив пива та на якусь мить випав з реальності, зависнувши у власних думках. Пиво «давало по шарах», але було досить смачним, щоб від нього відмовитися. Допивши, я озирнувся на Паштєта, проте побачив лише танцюючий натовп. Ні Паштєта, ні Лізи не було. Мабуть, пішли їбатись суки.

Перед очима пливло. Музика била по голові, наче кухонний посуд. Знаходитись у клубі стало нестерпно, тож зібравшись з силами, я рушив на вихід. В грудях підступало блювотиння, але я контролював ситуацію. Сонце на дворі вже сідало за обрій. Поля мають бути проорані сьогодні, – пригадав я. Доведеться працювати попри стан здоров’я.

Поки я дістався трактора, вже стемніло. Я завів старий апарат і виїхав в поле – далося мені це не просто. Просто їхати прямо, періодично повертаючи на 180 градусів, здавалося неможливим. Я виліз з кабіни, щоб налаштувати плуг. Хуй знає, чи правильно в мене вийшло, але метал зайшов в землю, як ніж у масло.

Робота пішла. Трактор гудів. Позаду лишались розорані грудки землі. Темне поле здавалось безкраїм – світла фар вистачало лише на пару метрів.

Раптом перед трактором постала фігура – чоловік стояв у позі зірки, розмахуючи руками. Мабуть, хотів щоб я загальмував, але було пізно. Трактор, наче танк, нісся прямісінько на нього. Бідолаха впав під колеса, які перекотились через нього, як через корягу. Мотор ревів, але я розчув душероздираючий крик і хрускіт кісток. Я вискочив з трактора. Ноги дрижали, оточення розпливалось. Шатаючись, я обійшов апарат і побачив моторошну картину – на землі лежало пошматоване тіло Паштєта. Плуг розірвав його навпіл, перетворивши Паштєта на паштєт.

– Ні-ні-ні, – я намагався не дивитись на органи товариша, що випадали на землю.

– Марик, я пачу кроф… Але не росумію сфідки фона…

Не втримавшись, мене знудило на ноги Паштєта. Невдовзі той перестав крехтіти і повністю змовк.

Адреналін підскочив – серце рвалося назовні. Мабуть, я тверезів, адже зрозумів, що не можу лишити товариша лежати посеред поля. Не можна, щоб хтось знайшов його у такому вигляді. Витерши рот від блювоти, я сів за кермо трактора та почав орати цю ділянку до тих пір, поки тіло Паштєта повністю не змішалось з чорноземом. Доки останній клаптик вуха не зник під землею. Правду казав батько. Робота не вовк... Особливо, коли добриво правильне.