Прикродоння

«BFG Division» у навушниках перервав стурбований лейтенант, коли я готувався до сну. Очі по п’ять гривень, берет падає на молоде обличчя, а голос ламається, як у підлітка.

– Швидко вдягайся, їдемо в групу реагування! – протараторив Сергійович.

Довго не думаючи, я натягнув штани, взув чоботи, накинув теплу куртку та вибіг у коридор. Черговий вже виписав на мене ліхтарик, дев’яти міліметровий пістолет, і спорядив за мене магазини. Сергійович закінчував забивати патрони в свій Форт. Я не дуже хотів переривати напружену тишу, що супроводжувалась ритмічним цоканням металу, але все ж запитав:

– Куди ми? Щось на кордоні?

– Дев’ятий датчик вже десять хвилин волає. Швидко перевіримо і ляжеш спати, – відповів лейтенант.

– Чекайте, Сергійович, а дев’ятий це не в горах?

– В горах. Хлопці піднімали дрон, але до датчика не долетіли. Сигнал глухне через перепади висот, тож доведеться нам перевірити.

– Але дев’ятий датчик це… – я не встиг договорити, як лейтенант хлопнув мене по плечу та вибіг на двір.

Біля воріт вже стояла заведена Тойота. Водій дядя Саша сонливо курив цигарку на морозі, спираючись на капот. Точніше, цигарка сама себе курила, ледь тримаючись між потрісканих від холоду пальців. Сергійович заскочив на переднє сидіння авто, тож я сів на заднє. Дядя Саша буцнув недопалок пальцями кудись у сніг і почав неквапливо моститися на водійському.

– Дядь Саш, нема часу сіські м’ять! Давайте тапку в пол і мчімо до «сухої верби», – скомандував Сергійович.

Вже за сім хвилин ми були на під’їзді до «сухої верби» – відомого місцевого орієнтира. Щойно ми загальмували на обледенілій дорозі, лейтенант вискочив з авто й увімкнув ліхтарик. Я вийшов слідом за ним, намагаючись не відставати. Попереду був довгий підйом вгору на п’ять сотень метрів. Сніг під ногами ускладнював підйом, змушував мене провалюватись в намети та хвилинами буксувати майже на одному місці. За десять хвилин ми подолали лише третину шляху.

В якийсь момент Сергійович вдихнув крижане повітря й побіг вперед, наче не було під ногами ніякого снігу, льоду, коріння, каміння та чого завгодно ще. Лишатись далеко позаду я не хотів, тож доведеться бігти. Діставши ліхтарик, я запалив його на середню потужність і зробив відчайдушний ривок вгору. Активно переставляючи ноги я відчував кожен м’яз, що напружувався все сильніше. Здавалося, що мої ікри от-от вибухнуть. Що отримаю розтягнення м’язів, впаду в намет і залишусь помирати від переохолодження. Стану кістлявим і гнилим «підсніжником» у промерзлій землі. Бігти було все важче, але в якийсь момент я дістався вершини, де починався густий сосновий ліс.

Поки я переводив дихання, відкашлюючи ледь не шматки власних легень, Сергійович прислухався до нічного повітря. Густа тиша огорнула нас наче ковдра. Ніби патока, вона лилась на шкіру, повільно стікала тілом, спричиняючи гіпоксію. Я прокашлявся та подивився на обличчя лейтенанта – той сконцентровано водив ліхтариком по довгих стовбурах дерев.

- Сергійович, дев’ятий датчик… Це ж там хлопці зникли?

– Які?

– Минулої зими тут стояв наряд з собакою. Вони не повернулись і всі вирішили, що вони втекли через кордон… – не дослухавши, лейтенант рушив до лісу.

– Датчик під нами. Дивись уважно вправо, а я піду вліво.

Я направив ліхтарик перед собою, правою рукою намацав у кобурі пістолет, і пішов до лісу. Кажуть, сосновий ліс добре проглядається, та я не бачив нічого крім чорних стовбурів і їхніх тіней. Раптом, я ледь не провалився в заглиблення в землі. Яма. Велика, наче вирита якоюсь твариною.

– Сергійович, тут якась яма! – вигукнув я. – Схоже це нора.

Лейтенант підбіг до мене і спустився в заглиблення, намагаючись зазирнути всередину. В землі по центру знаходився круглий темний прохід.

– Чи могла туди залізти людина?

– Думаю ні. Схоже лисяча нора, – мовив лейтенант, роззираючись навкруги. – Шукаємо далі.

Не встиг я відійти на три кроки, як почув за спиною несамовитий крик «БЛЄА!», що супроводжувався чавкаючим клекотом і проливанням чогось рідкого. Озирнувшись, я побачив величезну, вкриту товстими лусками істоту, схожу на антропоморфну багатоніжку. Її рухливі, рукоподібні лапи здійняли Сергійовича у повітря і розірвали навпіл. Шматки м’яса відривались від тіла з кістками, заливаючи темною густою кров’ю білий сніг, і зникали в прожерливій пащі істоти. Маленькі оченята кліпали.

– Що ти за залупа?! – прошепотів я, дістаючи пістолет. – Де моя велика довбана пушка?!

Вісім пострілів розірвали нічне небо. Далі була тиша. Дядя Саша сонливо курив, спершись на капот авто.