Я не вівця

Вона гадає, що знає краще. Розповідає хто, що та як має робити. Їй не вгодиш. Аби знав, ніколи б не одружився. Ніколи б не купили цей довбаний сарай, що вона кличе «будинок мрії». Мрія її, а вйобувати маю я?! Нє, звісно, вона співає, щоб не брався за тяжку роботу, але наступного ж дня випалює мозок. Ото не зроблено і ніколи не буде зроблено. Газон не кошений, кущі не стрижені.

Кошу — не охайно. Стрижу — криво.

«Краще б садівника найняли, ти ж не спеціаліст, коханчику, то може не варто починати, ну!»

Тобто я маю винаймати і я ж маю платити?!

Винаймаю, плачу.

«Кого ти, блядь, знайшов? Диви, що наробили, криворукі! А ти де був? Ти ж мав контролювати! Скільки заплатив? Жартуєш? Та краще б ми самі зробили, ну!»

Ми, наш, нам треба... Ніяких «ми» у тому немає. Там залежить від інтонацій. Якщо «нам» ніжно та співоче, то про неї, а якщо грубо та вимогливо, то вона на мене натякає. І ніколи прямолінійно, лише інтонаціями. Живу у ребусі й постійно в програші, бо завжди пасу задніх. Наче вівця кульгава, яку пес куса та оббреха, щоб від отари не відставав.

Ще той Олег — сусід, най би йому черви дупу з’їли. Приїжджа на вихідні. Весь напарфумлений, охайненький наче до церкви сі зібрав. Але ж нє: газон косить, паркан фарбує, а найгірше — він рубає дрова. Скине майку і махає волохатими руками, водить широченними плечима.

Бам — хрясь!

Самець накачаний.

Бам — хрясь!

Хижак приїжджий.

Бам — хрясь!

Бісить. Від звуку клятої сокири не сховатись. Так наче він мене рубає!

Нє, вона звісно нічого не каже. Мовчить, лише зиркає на голенького Олегика. Оце мовчання кричить показовіше. Я ж бо маю здогадатись. І я здогадався. Вже давно!

Але я не вівця, не треба мене постійно спонукати! Ще до того, як Олеженько намалювавсі, я їй: «на горищі вода тече, відремонтую».

От, значить, довбаю я каналізаційну вентиляцію. Розпиляв — смердить аж канапка вилізає. Балка поряд спліснявіла, згнила. Все слизьке і вогке, але проблема назовні. Тож випхався на дах.

Добренько, що на мені ті джинси. Вона каже: дупка в них моя гарненька. Каже і хтиво погладжує. То от най він бачить... і вона також.

Бам — хрясь!

Знову він за своє. Але ж я краще — я на даху!

Ось тут прогнив метал під шурупом. Треба замінити.

Бам — хрясь!

Випливає моя на подвір’я, шкіриться Олегусіку.

Якщо ось так потягнути край листа, то заскрипить.

— Ну що там, коханчику? — почула. — Знайшов де тече?

— Так!

— Будь обережний, — і до того пса: — Вітаю, Олеже.

Бам — хрясь!

Метал відскакує, періщить по зап’ястку. Трухлявий край ковзає вздовж, зриває шкіру, розкриває вену. Бачу! Вона зміїться блідою шкірою, що поступово набухає краплинами сукровиці та крові з роз’єднаних капілярів та клітин. Красиво немов з розвареного вареника, ритмічно штовхається кривавий сік. Болить. Болить, бо вона голоситиме, який я нездара. «Навіщо взагалі туди поліз? Знайди когось». Ага, може ще Олежайчика попросити? Красивий колір. Якщо ось так по металу розмазати, їй сподобається?

Вона не бачить, милується Олегунчиком.

Якщо капнути їй на маківку, помітить? Ні, не помічає, ні на маківці, ні на оголеному плечі. Але ж краплина чималенька, стікає, змішується з її потом. Звісно! Олеженьоньчик стоїть там за тим парканом.

Бам — хрясь!

Старий шуруп проштрикує другу долоню. А ні, не встромився, здирає шкіри ледь-ледь. Я нездара, гримнути кулаком не здатен. Болить. Вони не дивляться. Паркан не заважає їхньому щебетанню. Як здохну, вони їбатимуться на сороковий чи на дев’ятий день? Та він всадить, обперши її об мій задубілий труп. Ні, то вона негайно влізе на його твердезний товстий прутень. Обмаже груди моєю ще тепленькою кров’ю, що оно цівкою тягнеться у ринві. Сміятиметься. Стогнатиме.

Бам — хрясь!

Профіль фарбованого паркану має розіривати шию, проте б’є в груди. Невдача, ну! Від удару тіло відлітає, настромлюється на арматуру з купи сміття. Сміття, що мав замовити вивіз. Сиджу там, як на троні. Посміхаюсь Олежусюнечику.

«А ти, мудило, зможеш так?!»

Іржавий прут пробив легеню. Піна кольору полуничного морозива стікає з рота. Булькає з ніздрі. Красиво. Я не вівця, не підганяй, все зроблю сам!

Осьо цеглина.

Бам — хрясь!

У ніс.

Бам — хрясь!

У лоб!

Бам — хрясь!

«Добре, що у джинсах срака гарна»

Бам — чвак.