Я ненавиджу все це

— Мерзенний ліс!

Соснові голки за коміром нагадали про себе невчасно. Хвиля підперла і мала от-от розкотитись насолодою. Борислав захрипів, потягнувся видовбати хвою з-за шиї. Іншою рукою стиснув прутня сильніше. Він не збирався втратити момент, коли кульмінація так близько. Посунувся на край ліжка, сперся грудьми на хиткий брудний стіл.

— Ненавиджу це. Нумо! Кур-ва-а-а!

Просунув ліву далі за комір, спробував схопити бісячі голки. Розвів ноги, прискорив рух правиці. Лубрикант засох, як і слина в роті, а тертя завдавало болю. Довбане життя Борислава завдавало болю. Навіть нормально не подрочити. Кулаком з хвоїнками вгатив стільницю і заричав, проте злість не допомагала.

Рука розслабилась і повисла.

— Це вирок, блядь. Борислав Генріхович довбаний імпотент, — прошепотів він своїм заляпаним тванюкою гумовим чоботам, що валялись на прогнилій дощатій підлозі.

Чоловік мовчки підвівся та, як був, у самій картатій сорочці босоніж зачовгав до дверей. Холод, яким дихала закинута хата, скуйовдив член Борислава, той повис та приречено похитувався з кожним кроком власника. Він безмежно жалів, що зголосився на цю експедицію. Аби не Олеся нізащо б не поперся у руїни зарослого лісом села.

Розчахнув двері, зробив два кроки, розставив ноги, підхопив зморщеного Борю та протяжно видихнув. Сподівався почути дзюрчання сечі, але і тут спіткала невдача. Сцяти хотів дуже, але де там. Борислав засміявся, стис шмат марної плоті у кулак та дьорнув так, наче хотів відірвати того прутня.

— Ненавиджу все це, — прокричав у сірий туман, що підкрадався з чагарнику. — НЕ-НА-ВИ-ДЖУ!

Шльопаючи босими ступнями, пошкандибав повз обдерту стіну у ледь помітний лаз під кущем ліщини. Світанок паскудно освітлював галявину і набухле бруньками гілля скидалось на залізні арматурини, які виперлись з самого пекла, щоб остаточно добити ці понівечені війною території.

За кущем його єдина розрада — душ. Завдяки генератору у великій синій бочці на стіні розваленого сараю смиренно чекала тепленька водичка.

Вдягнений так і ступив під лійку. Не завважив чвакання багнюки під ногами, відкрив кран. Теплі потоки впали на голову, потекли грудьми, залоскотали пах. Боря нарешті розродився слабеньким потоком жовтуватої густо смердючої сечі.

— Виїбу її, як звалю з цього лайна.

Уявив, як гратиме Олесю ззаду в дупу, вона верещатиме, дряпатиме кулак, що вчепився їй у волосся. Борислав обперся рукою на поцятковану пліснявою стіну та заходився надрочувати член, що оклигав від тепла.

Вода ляпала, розмивала болото і ноги загрузали у місиво. Темні джгути багна переплітались з ледь теплими потічками, лискуча твань брижила, складалась у марево. На поверхні з’явилось обличчя дівчини. Борислав стис член і посміхнувся. Обличчя ковзнуло до литки, притулилось щокою та мокрим слизнем потягнулось до коліна. Долоня прискорилась, великий палець затис головку, вода дозволила зробити рух інтенсивнішим. М’язами живота пройшла хвиля збудження. З’явилася надія на щасливий фінал.

Мара тягнулася вище і шкіру лоскотали м’які груди. Безоке обличчя текло вгору, губи слинили внутрішню частину стегна. Швидше. Грубі пальці ковзали стовбуром члена. Швидше. Борислав розвів коліна. Кортіло відчути в’язкий та мокрий землистий слиз, який повільно тягнувся між країв рота, що поволі розтулявся.

— Соси, сучко!

Обличчя відкинулося, розтулило пащеку. Борислав пустив ерегований член, впер другу руку в стіну. Рот з чваканням присмоктався.

Не туди. Почвара впилась у стегно і з силою беззубої пащі затягнула шкіру.

— Блядь!

Біль протверезив. Борислав хапав тварюку, але руки ковзали глевкою головешкою незмозі зарадити. Чоловік верещав, а землистий рот смоктав, стягував шкіру, що репала й оголювала вологий м’яз. З дна вистромилася лапа. Довжелезні пазурі проштрикнули поперек, оминули хребці та пронизали нирку. Тварюка смикнула тіло вниз. Обличчя Борислава врізалося у рештки стіни. Зуби, гучно тріснувши, пробурили борозни у штукатурці, а ніс залишив кривавий слід на облізлій білій фарбі.

Бочка хильнулась і впала. Гаряча вода розмивала все, але не почвару, що злизувала м’яз із кістки, оголюючи її білизну́. Пазурі нарізали черевину тоненькими смужками, повільно відкривали смачнючі нутрощі, підхопили і проштовхнули блідо-рожеву кишку до темного ротовиння. Ні, воно не рвало, не жувало — хлюпаючи і чвакаючи, повільно, з насолодою втягувало. Через безглузді Бориславові спроби пручатись, шлунок і печінка тільки швидше вивались у спорожніле від кишківника місце. Кров потрапляла на істоту, пускала шиплячі хмаринки пари, проте ані шипіння, ані булькотіння не було чутно проміж відчайдушного вереску ще живого Борислава.

Туман молодого соснового лісу ще довго поглинав волання дослідника, який так ніколи й не трахнув Олесю.